Десь – не тут, колись – не тепер високо в горах жили собі, були собі король-чародій Зоресвіт Іванович та королева-чарівниця Веселина Василівна.
Були вони добрі, мудрі й сердечні, любили своїх підданих і заснували для них на їхнє прохання казкове місто-королівство Дивоград. І не просто місто, а місто щасливих, де здійснювалися всі мрії, всі бажання. Адже король був усе-таки чародій, а королева – чарівниця.
Зоресвіт Іванович і Веселина Василівна цілісінькими днями сиділи на балконі свого прекрасного палацу і радісно усміхалися, дивлячись на своїх щасливих городян. Ніхто з дивоградців ніколи не сварився, не ворогував, не заздрив нікому. Бо чого, питається, сваритися, чого ворогувати, коли все, що ти тільки забажаєш, негайно, моментально справджується. Варто лише подумки попросити, глянувши на балкон, – король і королева одразу прочитають твої думки, і все гаразд. Був тільки один твердий, незламний закон: той, хто забажав собі влади, тобто якоїсь відповідальної керівної посади в місті-королівстві, владу, звичайно, одержував, але більше вже ніяких бажань за допомогою чарів замовити не мав права. І сам король, і королева, і члени їхньої королівської родини теж за допомогою чарів нічого одержати не могли. Вважалося, що влада – найвище з людських бажань. І зловживання владою є найбільшим злочином і нещадно карається. Та карати нікого не доводилося, бо ніхто в Дивограді владою не зловживав. Про корупцію, хабарництво читали тільки в старих книжках. У Дивограді такого й близько не було.
Одне слово, геть усі в Дивограді почували себе щасливими – і керівництво, і підлеглі.