Не дуже довго їм довелося чекати. Тільки встигли вони відпочити після втечі, як Терентій уже й з’явився. Сонячний зайчик задоволено усміхався:
– Знайшли ми вашого Орландо. Височенько він забрався. Аж на Синій Бескид у Скелястих Горах. І живе там серед справжніх орлів. Вони його годують, а він доглядає їхніх орлят.
– Ой! Спасибі тобі, Терентію! – вигукнув Айк. – Ходімо, ходімо туди, Чорлі, швидше!
– Авжеж, підемо, – мовив Чорлі. – І Терентій покаже нам дорогу.
– Покажу, аякже. Коли справа благородна, часу гаяти не слід.
Вони тут же вирушили в путь.
Скелясті Гори виявилися недалеко, і вони скоро наблизилися до них. А от піднятися на Синій Бескид здавалося справою неможливою, особливо для Айка. То був такий стрімчак, що здертися на нього годі було й думати. Навіть Чорлі заклопотано почухав лапою за вухом.
– Не переживайте, друзі! – бадьоро мовив Терентій. – Я зараз збігаю нагору до орлів, побалакаю, у мене з ними товариські стосунки. Щось придумаємо.
І він швидко пострибав по стрімчакові нагору. Сонячні зайчики, як ви знаєте, легко скачуть і по стінах, і по стелі.
Айк напружено вдивлявся у вершину Синього Бескиду. А що, як Орландо не захоче його бачити, балакати з ним?..
Та от з вершини злетів спершу один орел, потім другий.
Орли почали стрімко знижуватися. Один з них підхопив пазуристими лапами Айка, другий Чорлі, і одразу орли знялися вгору.
Через хвилину Айк і Чорлі вже стояли на вершині Синього Бескиду. Серед орлиних гнізд, затуливши руками обличчя, завмер Орландо.
– Що тобі треба, хлопче? – спитав він, і Айк не впізнав його голосу: то був не людський голос, а орлиний клекіт.
Айк сказав те, що мав сказати.
– Ти правду кажеш, не обманюєш мене? – схвильовано вигукнув Орландо. І були в голосі його і недовіра, і розпач, і надія…
Айк розгубився. Як йому переконати Орландо?.. Він безпорадно глянув на Чорлі.
– Не сумнівайся, Орландо! – сказав Чорлі. – Цей хлопчик стільки пережив, розшукуючи тебе, що не вірити йому гріх.
– Пробачте, але… – Орландо затнувся.
– Я розумію, – мовив Айк. – Але Світана так там чекає, так страждає, бідненька… Кожна хвилина дорога.
Орландо обвів поглядом орлів, що мовчки сиділи у своїх гніздах.
– Нам жаль розлучатися з тобою, – проклекотіли орли. – Але ми зичимо тобі щастя. І віднесемо вас у Дивоград.
– Мене відносити не треба, – сказав Чорлі. – У мене свій засіб пересування. До побачення!
І Чорлі зник. Айк навіть не встиг подякувати йому.