Вітаю, Ваню, дорогий мій друже!
Шле привіт тобі з Антарктиди пінгвін Міхільсон. Пишу і подумки ллю сльози! Цього разу я не зможу приїхати до тебе на гостину на твої зимові канікули. Цього разу в мене немає грошей на квитки, тому що всі свої гроші я витратив на придбання бананів для моєї племінниці. Ти ще не знаєш! У моєї сестри Олени народилася дочка! Вона народилася й одразу сказала: «Хочу бананів!» Звідки вона дізналася про банани, нам невідомо, але купити довелося (не кожного ж дня народжуються племінниці).
Отож я зовсім без грошей! І ридаю вже не подумки, а направду! Ваню, ти маєш мене зрозуміти і пробачити!
Погода в нас хороша. От.
Твій Міхільсон-Залітний
Я дочитав листа й ледь не розплакався. Мій друг, який уже кілька років приїздить до мене на гостину кожної зими, цього разу не приїде!
Я пішов до тата і дав йому листа. Він прочитав і сказав:
– Та-а-ак…
Зрозуміло. Татові важко говорити, адже він, як і я та моя мама, дуже любить пінгвіна.
– Ну… гхм, – тато прокашлявся. – Ну ти не переймайся! Щось придумаємо!
Не переймайся! Легко сказати! Я чекав на друга з таким нетерпінням…
Настрій мій, звичайно, упав і з гуркотом розбився. Друзки розлетілися по всьому будинку. Нічого не лишалося робити, окрім як лягти на канапу і дивитися в стелю.
Так я пролежав цілий день, намагаючись підняти настрій, але всіх друзок було вже не зібрати. Коли в кімнаті потемнішало і у вікні з’явилися зірки і місяць, я все-таки заснув. Татко щось придумає…
Тато мене радує. Зустріч
Зранку, під час сніданку, тато сказав:
– Отже, Ваню, я всю ніч не спав. Думав. І вирішив, що ми можемо відправити тебе на канікули до Антарктиди. Не все ж Міхільсонові сюди їздити, гроші витрачати! Поговори з Кочерябовим, може, він приєднається до тебе.
Я так зрадів, що і вимовити нічого не зміг, просто закричав щосили. Тато затиснув долонями вуха, а коли побачив, що я закрив рота, виголосив:
– Телефонуй Кочерябову.
Сашко Кочерябов – мій друг і однокласник. Він хороший хлопець і так само любить пінгвіна. Взагалі, значно більше він зрадів би поїздці до Америки! Він увесь час читає книжки про індіанців. Втім, і до Антарктиди з’їздити, напевно, не відмовиться.
Я зателефонував йому і все розповів: і про листа, і про те, що вигадав тато. Сашко сказав, що згодний і зараз же піде збиратися. Я теж пішов збирати все необхідне для подорожі.
Увечері мама принесла два дитячих квитки до Антарктиди. Мама не хотіла, щоб я їхав сам, але тато її переконав. Він сказав, що хлопець я уже дорослий і що їду я не сам, а з Кочерябовим. А там ми потрапимо в надійні руки, тобто в крила, тобто до Міхільсона!
Мама все одно хвилювалася. Щоб приховати своє хвилювання, вона пішла на кухню і почала пекти різні смаколики нам з Кочерябовим у дорогу.
Коли я прокинувся наступного дня, то побачив, що смаколиків у мене аж дві сумки. А коли я зустрів Кочерябова, то зрозумів, що і його мама так за нього хвилювалася, що напекла йому цілий рюкзак різних тістечок і пирогів.
В аеропорту ми попрощалися з батьками і після оголошення посадки сіли в літак. Окрім нас, у літаку летіла наукова експедиція із семи осіб. Більше не знайшлося охочих до польотів в Антарктиду.
Усю дорогу ми дивилися у віконця і їли те, що нам напекли. А в Африці, на мисі Доброї Надії, ми пересіли на гелікоптер, бо літак не може приземлитися в країні вічної криги: він ковзатиме по льоду, поки не проковзає всю Антарктиду і не звалиться в океан. А гелікоптер спокійненько собі всядеться на якійсь крижинці – і все. Адже він із вертикальним злетом і посадкою.
Так він і зробив. Коли ми вийшли з гелікоптера (Кочерябов одразу впав), нас зустрів Міхільсон. Він радів до сліз. Я теж сплакнув, а Кочерябов знову беркицьнувся.
