Жив на світі комарик Зюзя. Звичайнісінький собі комарик-дошколярик. Але дуже непосидючий і неслухняний.
Всі комарики-дошколярики в комариному дитсадку слухаються виховательку Комарію Комарівну, не пустують, не бешкетують. А Зюзя слухатись не хоче й тільки дзижчить зухвало:
– Я с-сам вс-се з-знаю! І вз-загалі, дуж-же с-слухняні нічого в ж-житті не дос-сягають. А дос-сягають с-саме нес-слухняні!
Це так його знайомий хуліган Трутень із вулика навчив…
Одного разу полетів комариний дитсадок на прогулянку до лісу. Летять гарненько парами. Комарія Комарівна попереду. Весь час озирається і научає:
– Будьте, дітки, обережні! Не розлітайтеся! В лісі стільки всякої небезпеки…
А Зюзя, що летів, як завжди, позаду, без пари, на ті слова – аніякісінької уваги!
– Я с-сам вс-се з-знаю! – і гайнув між кущів.
Та раптом – тиць у щось! І приліпився. Хотів одліпитись, але ще більше заплутався. Ой леле! Та це ж павутиння. Його павук Павуло Павулович між кущами напнув – на поживу чатує. Побачив він Зюзю, лапки радісно потер, захихикав:
– Хи-хи-хи! Попався! Дрібнота, правда, але на закуску згодиться.
І вже йде, погойдуючись на павутинні, до Зюзі.
– Ой-ой! – закричав Зюзя. – Рятуйте!
Але Комарія Комарівна з дитсадком далеченько одлетіли, не чують. Плаче Зюзя, репетує. А павук Павуло Павулович усе ближче та ближче…
Аж тут Комарія Комарівна обернулася:
– Де Зюзя?!
Комарики-дошколярики на всі боки роззираються. Нема неслуха. Зник, як булька на воді. Помчали вони щодуху назад.
А павук уже лапу до Зюзі простягає.
– Ой-ой-ой! – відчайдушно заволав Зюзя. – Пропадаю!
Почула Комарія Комарівна. Почули комарики-дошколярики. Почули та вже й побачили.
– Не підлітайте, дітки, близько! Це небезпечно! Я сама! – загукала Комарія Комарівна і мерщій до Зюзі. Схопила за крильця, тягне щосили. Та не може його з липкого павутиння вирвати.
А павук наближається й наближається. Радий, задоволений!
– Зараз і вихователькою, і всім дитсадком пообідаю! Хи-хи-хи!
– Хлопчики й дівчатка! – вигукнув тут найслухняніший комарик Макарик. – Нумо всі гуртом! За лапки берімося швидше!
Взялися всі комарики-дошколярики за лапки, Макарик за виховательку вчепився. Та я-ак смикнуть!
Вирвали Зюзю з павутиння.
Павучисько тільки щелепами клацнув з досади…
Тепер Зюзя не пустує, не бешкетує, у парі з комариком Макариком літає і міцно його за лапку тримає.
КУЗЯ, ЗЮЗЯ І КОМПАНІЯ
Сплив час. Наш комарик виріс, а точніше, подорослішав, адже комарики, як відомо, зовсім невеличкі за розмірами виростають. Ось із цього приводу викликав комарик Зюзя свого найліпшого приятеля, жучка-світлячка Кузю, на нараду на дубовий листочок.
Друзі дуже переживали, що в Казковому Лісі навіть їжачки та зайчики зневажливо називали їх «комашнею». Так їм було прикро, що їх не поважають!
Довгенько вони сиділи, підперши підборіддя кулачками, аж раптом Кузю осяяло:
– Слухай, а давай організуємо Бюро Знахідок! Ми всюди літаємо, все помічаємо. А вони тут у Казковому Лісі такі роззяви, усе завжди гублять.
– О! Бюро Знахідок! 3-з-здорово ти придумав! З-з-звичайно, давай! – радісно задзижчав Зюзя. – Нас тоді всі з-з-заповажають!
Не відкладаючи, написали вони здоровецькими літерами вивіску й повісили на старому дубі «Казкове Бюро Знахідок. КУЗЯ, ЗЮЗЯ І КОМПАНІЯ. Шукаємо і знаходимо!» Хоча такої, звичайно, компанії в них не було. То вони для солідності так написали – до компанії більше поваги, ніж просто до Кузі та Зюзі.
У перші дні клієнтів не було: чи ніхто нічого не губив, чи про Бюро ще не знали.
– Треба щось з-з-знайти, – сказав Зюзя. – Тоді всі з-з-знатимуть.
Почали шукати. У дві зміни. Вдень шукав комарик, уночі, присвічуючи зеленим ліхтариком, жучок-світлячок. Та коли дуже хочеш щось знайти, ніколи не знаходиш. Це вже закон. Через кілька днів навіть рідна комашня почала потроху сміятися з них. Особливо старався коник-стрибунець Гоша.
– Гей, ви! Бюристи-знаходисти! – глузливо скрекотав він. – Нічого ви ніколи не знайдете! Ха-ха-ха! Хи-хи-хи!
Коник-стрибунець вважав себе родичем справжніх коней і всім розказував, що його ім’я не Гоша, а Ігогоша, але то була вигадка. Просто Гоша був задавака, а до того ж задерикуватий.
Глузувати з Кузі й Зюзі він починав із самісінького ранку. Та одного разу Гоші під дубом не виявилося.
– О! Щось у лісі трапилось! Нема Гоші! – здивувався Зюзя.
– Мабуть, набридло йому. Бачить, що ми не звертаємо уваги, то й вирішив відчепитися, – задоволено усміхнувся Кузя.
І з веселим настроєм полетіли вони на пошуки. Ранок був чудовий – ясний, сонячний, птахоспівний. Друзі летіли, роззираючись на всі боки. Зюзя навіть пісеньку заспівав:
- Я лечу і дзижчу,
- Я ніколи не мовчу!
- Дзики-дзики-бабарики!
- Дзики-дзики-дзум!
Як добре, коли з тебе ніхто не глузує! Вони саме пролітали над лісовим болотом, коли раптом знизу почувся слабенький розпачливий голосок:
– Ря-туй-те-е-е!
Кузя й Зюзя перезирнулися і поспішили спуститися нижче. Придивилися – а то коник-стрибунець Гоша в рідкому багні борсається, вибратися не може. Зовсім охляв, ще трохи – і вже не стрибатиме більше ніколи… Як він у те болото вгнався – Бог знає.
Кинулися Кузя й Зюзя мерщій до нього:
– Тримайся, Гошо! Ось тобі соломинка! Хапайся! А от кінська волосина! Обв’язуйся – ми тебе витягнемо! Коли тонеш – і за соломинку, і за волосинку вхопишся!
Уже на суші глянув Гоша на Кузю та Зюзю, скривився й раптом…
– Тю! Чого це ти? – здивувався Кузя.
– Небез-з-зпека ж уже поз-з-заду! – продзижчав Зюзя.
– С-соромно! – крізь сльози проскрекотів Гоша. – Що я з вас глузував, а ви мене врятували… Пробачте!.. Більше не буду-у-у!..
Потім зітхнув і благально подивився на друзів:
– Візьміть мене в компанію! Га? Будь ласка!.. Ваше ж Бюро називається… і компанія. Ви літатимете, а я по землі стрибатиму, під кущі зазиратиму, у куточки, зверху невидимі… Я тепер бачу: Бюро Знахідок – дуже потрібна річ!
Усміхнулися Кузя й Зюзя.
– Довго ми шукали… – почав Кузя.
– 3-з-зате з-з-знайшли! – закінчив Зюзя.
А таки правда! Найкраща знахідка – знайти друга!