Мої пошуки щасливо закінчилися
Я й десяти кроків не встиг зробити, як зустрів пінгвіна. Він ніс три банани.
– А ми чекаємо-чекаємо на тебе, – уїдливо сказав я.
– Що, ВОНА вже в юрті? – жахнувся Міхільсон.
– В юрті, в юрті, – відповів я і кинувся за ним досередини.
«Об’єкт»
Минуло кілька днів. У юрті тепло і затишно. За юртою – крига. Кочерябов так здружився із Жигі-Жигі, що їх тепер водою не розлити і вогнем не розплавити. Вони, звичайно, бійці. Вони їдять за десятьох! Ви не повірите, але я навіть не намагався ховати від них свої порції морозива, бо й оком змигнути не встигнеш, як ці двоє уже облизуються і животи свої пружні гладять.
Здавалося б, морозиво – тьху! Чого його жаліти? Але! По-перше, іншої їжі (окрім помідорів) тут немає, а по-друге, морозиво ж бо тут СПРАВЖНЄ! Смачнюче! Чи треба про це казати!
Одне добре – ми не сваримося через морозиво. Морозиво – добре, а дружба – краще! Вчотирьох (я, Міхільсон, Кочерябов і Жигі-Жигі) ми весело проводимо час.
Тож ідемо ми якось проводити час до самісіньких берегів Антарктиди. Подивитися на океан, замислитися про щось високе, ну і ще чогось.
Підійшли до берега. Дивимося. Але щойно я замислився, як почув:
– Айсберг!
– Айсберг морозива!
Неподалік од берега (напевне, щойно відколовся) пливе айсберг. Він увесь укритий і утиканий різноманітним морозивом. Я вам скажу: це видовище!
І раптом – шубовсть! Жигі-Жигі пливе до айсберга. Шубовсть! Міхільсон пірнув рятувати Жигі-Жигі. Я аж рота роззявив, хвилююся. А Кочерябов репетує не своїм голосом:
– Давай, Жигі! Ще трошки! Ну ж бо!..
Жигі-Жигі штовхає перед собою айсберг, Міхільсон підтримує Жигі-Жигі та штовхає айсберг разом із нею. Брила з морозивом стрімко наближається до берега. Кочерябов посинів від напруги і щастя.
Аж от стикування! Ура! Айсберг міцно примерз до Антарктиди, і Кочерябов насамперед схопив порцію морозива. Жигі-Жигі також хапнула морозива, навіть Міхільсон не втримався і взяв порцію. Та й я не супер-людина, тому теж відламав собі сто грамів.
Ми усміхалися одне одному і з великим задоволенням поїдали морозиво, а навкруги були столітня крига Антарктиди та цей холодний океан. Оце так канікули!
Ми їли морозиво і не помітили, що нас побільшало на сім осіб. Поруч із нами опинилися вчені з експедиції, з якими ми летіли з Києва. На їхніх обличчях були такі самі щасливі посмішки, як і на наших. І вчені їли морозиво із не меншим задоволенням, ніж ми. Але…
– Хвилиночку! – сказав Кочерябов. – Ви це чого? На якій підставі? Це ми, ризикуючи життям, виловили айсберг!
– Дякуємо вам! – продовжували усміхатися вчені.
– Що означає «дякуємо»?
– А те, що ми вам дуже вдячні за ваш героїчний вчинок! Ми ж, було, подумали, що впустили об’єкт, а тут ви.
– Згодні, ми такого не проґавимо! Ну то й що?
– А те, що ми ж, так би мовити, не встигли посадити в нього, – вчений без бороди (решта були бородаті) показав на айсберг, – супровід. А без супроводу куди? У невідомість. Саме так, у невідомість! А в нас досліди.
– Щось я нічого не второпаю, – відповів я.
– А торопати й не треба. Ми вас у винагороду, так би мовити, запрошуємо до нас на екскурсію. На вогник, так би мовити. А айсберг, а-а-а, забирайте на здоров’я!
– Дякуємо, – сказали ми в один голос.
– Отже, домовилися? Завтра зранку ми на вас чекаємо біля сигнального прапорця. До зустрічі!
– Ага, – знову одностайно відповіли ми, відламали ще по триста грамів морозива і пішли до юрти чекати ранку.