Екскурсія

Антарктида – це таке здоровезне поле (ну і пагорби, звичайно, різні є). Здо-ро-вез-не поле! Біле. Такий великий шматок сала без прожилок. Ну а якщо на цьому шматку щось чорніє, то це, певно, якийсь пінгвін, який тиняється без діла. Чи по ділу. А коли щось червоніє, то це сигнальний прапорець учених із експедиції, які пообіцяли нам екскурсію.

Біля прапорця ще чорнів учорашній безбородий учений. Коли ми наблизилися, то побачили на його обличчі посмішку до вух.

– Вітаю вас, любі друзі! – вигукнув він. – До речі, ми вчора не відрекомендувались одне одному. Мене звати Іраклій Савич Дашковський.

Ми по черзі назвали свої імена.

– Взагалі, зазвичай я з бородою, але в нас тут усі бородаті, а я, так би мовити, як начальник поголив усе багатство, щоб трохи відрізнятися.

– А без бороди холодніше? – спитав Кочерябов.

– Так. Але я вже звик… Та чого ж ми стоїмо? Спускайтеся, дорогі гості, спускайтеся!

Спершу я й не зрозумів, куди спускатися. Зусібіч самісінька крига. Та коли Іраклій Савич підштовхнув Міхільсона та Жигі-Жигі й вони почали зникати, я здогадався, що сходи теж із криги і тому зливаються з іншими брилами.

Спускалися ми близько семи з половиною хвилин (я подивився на годиннику). У цей час безбородий Дашковський пояснив нам, що до чого.

– Ми працюємо над дуже серйозним і корисним проектом. Робота наша секретна, тому ми працюємо під товстим шаром криги. Але вам, як виняток і за особливі досягнення, так би мовити, за порятунок того, хто потопає, ми вирішили показати нашу працю. А суть проекту полягає в тому, що ми готуємо вантажний айсберг, наповнюємо його СПРАВЖНІМ морозивом і з одним ученим у супроводі відправляємо до північних країн. По океану, звичайно. Антарктида – це великий шматок морозива. І наша задача – поділитися цим морозивом із дітьми всіх континентів. Коли айсберг потрапляє на місце, у дітей з’являється можливість спробувати справжнє морозиво, а не жалюгідні підробки, що ними вас напихають у Києві.

– Щось я жодного разу не куштував «справжнього» морозива ані в Києві, ані в Одесі, ані в Жмеринці, – обурився Кочерябов.

– А це тому, – із сумом відповів наш екскурсовод, – що поки ще жоден айсберг не перетнув екватор. Здебільшого всі айсберги тануть у його межах…

Тим часом ми спустилися в помешкання, де люди в білих шубах займалися різними справами: хтось тягав морозиво, хтось вертів різні штучки на всіляких приладах. Багато хто просто бігав по залі, та насправді вони, мабуть, мали якісь доручення.

Ми ходили від апарата до апарата, від агрегату до агрегату.

– Жоден айсберг, – розповідав учений, – не плаває океаном просто так. Айсберга як природного явища не існує. Усі ці брили – це наші посилки. Колись ми зробимо такі айсберги, які будуть не лише везти морозиво на материки, але й повертатися назад з іншим вантажем. Скажімо, з бананами!

Почувши про банани, Жигі-Жигі оживилася, і очі її заблищали.

– А там, угорі, бачите? Опалювальна батарея замість люстри, бачите?

– Так, – відповіли ми. До стелі була прикріплена величезна зелена батарея.

– Ця батарея знаходиться просто під парником шановного Міхільсона! Ми її туди навмисне, так би мовити, приторочили, щоб ваші помідори, – безбородий обернувся до Міхільсона, – росли з більшою упевненістю у своєму майбутньому.

– Дякую вам! – зворушено промовив Міхільсон і витягнув із кишені великий помідор. – Це вам!

– Дякую! Взагалі, робота в нас цікава, справ, так би мовити, аж по самісіньке горло. Але ви не соромтеся, заходьте до нас. Ми вам завжди раді. Ми і не помітили, як знову піднялися на поверхню.

– Одне погано: через нашу секретність до нас ніколи не приїздять естрадні виконавці й рок-групи. Ви ж знаєте, по телевізору геть не той ефект.

Авжеж, я знав це дуже добре. Адже мій тато музикант. Я сказав:

– Ну, не хвилюйтеся, будь ласка! Ми щось вигадаємо.

– Будемо тільки раді. До побачення!

Ми теж сказали «до побачення» і пішли до юрти ділитися враженнями.