Ми сиділи біля електричного каміна, що не грів (аби не розтопити Антарктиду!), і обговорювали екскурсію.
Аж ось Жигі-Жигі підвелася зі свого місця й сказала:
– А тепер я прочитаю вам власного вірша. Він називається «Про крижинку».
І почала читати:
- Ми дивились крізь крижинку,
- Крізь крижинку на зірки.
- Випала вона із крилець,
- Як тепер її знайти?
- З ліхтарем її шукали –
- Не знайшли.
- От і віршик закінчився
- Мій!
Кочерябов підвівся, обійняв Жигі-Жигі та промовив:
– Це у вас родинна риса.
Кочерябов мав на увазі поезію. Міхільсон уже давно віршував, і йому це вдавалося дуже добре. Три місяці тому в нього навіть вийшла книжка віршів під назвою «Він любить».
А тепер ось і його племінниця видала нам таке!
Я, звичайно, сказав:
– Чудово!
А Міхільсон запропонував:
– Влаштуймо для вчених поетичний вечір.
Весь вечір слухати вірші? А дзуськи! Я хотів уже сказати це вголос, аж тут мені сяйнула думка:
– Краще організуймо музичний ансамбль і влаштуймо справжній концерт!
У мене теж є родинна риса – музика.
– Ура! – крикнули всі.
Вирішили, що Кочерябов стукатиме на барабані (замість барабана встановимо круглу крижину). Я гратиму на гребінці, як на губній гармоні. Міхільсон хлопатиме крилами і танцюватиме. А Жигі-Жигі буде співати і притоптувати.
«Лише один концерт!»
Наш ансамбль ми назвали «Тато і мама не проти». Цю назву вигадав Кочерябов. Його батьки нічого не знали про нашу затію, тому, напевно, і були не проти.
Концерту вчених вийшов якнайкраще. Усі так плескали, що дзвін у вухах стояв після цього ще годину. А головний учений – Дашковський – подарував нам дивну книжку. Вона містила багато географічних карт, на яких були прорисовані якісь лінії. Лінії все псували. Ми вирішили, що нам подарували невдалу книжку, але вголос, звичайно, цього не сказали.
Зберігання книжки ми доручили Міхільсону. І він усюди з нею тягався. Ми навіть пошкодували про це доручення.
Наступного дня після концерту на адресу Міхільсона надійшла телеграма. Вона була від мого тата. Батько повідомляв нам, що його група «Птахи йдуть тільки лісом» завтра виступає на «Льодовому полі» – головному концертному майданчику Антарктиди. Тато прохав, щоб ми знайшли якийсь місцевий ансамбль для розігріву. Так роблять усі відомі музиканти: перед своїм концертом вони випускають невідомих виконавців, щоб публіка почала танцювати. Тоді знаменитості виходять до розпаленілої публіки, і все йде своєю чергою.
Ми всі зраділи татовій телеграмі. Особливо я. Щиро кажучи, я вже скучив за татом і мамою.
А ансамбль для розігріву ми шукати не стали. Ми вирішили, що виступимо самі!
Усюди на кризі були наклеєні афіші:
Коли тато приїхав, він здивувався, що розігрівати публіку будемо МИ. Та коли він прослухав нас, то сказав, що ми ще й нівроку. Ха! Та ми краще, ніж «ще й нівроку»! Ми ого-го і сила-силенна!
Аж ось настав час грандіозного концерту. На «Льодовому полі» зібралося стільки пінгвінів, що в очах потемнішало. Учені на концерт, звичайно, не прийшли. Вони ж дуже секретні.
Ведучий оголосив наш вихід. Ми спочатку хвилювалися, але пінгвіни так заплескали в крила, що ми забули про жодні хвилювання.
У нашому репертуарі були пісні здебільшого зимової тематики: «Крига і вітер», «Юля ковзає по льоду», «Антарктичний блюз» тощо.
Плескання крил змінилося таким галасом, що нас було вже зовсім не чути. Публіка розігрілася!
Татів ансамбль вихором вилетів на сцену. Пролунала перша пісня, і… плескання припинилося! Тато створює дуже гарні пісні. Дуже. Але всі вони про весну, літо і осінь. А такі твори жителям Антарктиди не зрозумілі.
Я хвилювався за тата. І Жигі-Жигі вирішила:
– Треба рятувати ансамбль Іванового тата! – і вискочила на сцену. За нею вискочили і ми.
Побачивши на сцені нас, пінгвіни застрибали і знову заплескали в крила. А ми затанцювали під музику татової групи і стали підспівувати.
Це був СПРАВЖНІЙ КОНЦЕРТ!
Я, Міхільсон, Кочерябов і Жигі-Жигі, тримаючи одне одного, почали стрибати, мов на уроці фізкультури. Аж ось крига під нами тріснула, і… ми вчотирьох провалилися в глибочезний колодязь!