Ми ковзали, ковзали, ковзали. Здавалося, кінця-краю нема цьому ковзанню. Ах,такі б льодові гірки та й у Київ!
Нарешті ми зупинилися. Перед нами були два тунелі. І все. Що робити?
Кочерябов, наприклад, заплакав. А ми подивилися на Кочерябова і заплакали теж.
Міхільсон звів крила, щоб утерти сльози. З-під його лівого крила випала книжка, що її подарували нам вчені. Знічев’я ми стали її переглядати. Самі карти! Самі схеми! Ось Київ, від нього іде смуга до самої Антарктиди. Ось велика карта Антарктиди, вона вся розкреслена лініями, якимись ходами…
Ходи! Он воно що! Я закричав:
– Ці лінії – це ж підземні ходи! Це ж тунелі! Ура!
– Ура! – підтримали мене друзі.
– Відшукаймо, – промовив Міхільсон, – на карті місце, де ми провалилися. Тоді ми зможемо прослідкувати, куди ведуть ці два тунелі.
Ми знайшли на карті «Льодове поле» і лінію під ним. Потім знайшли, де ця лінія роздвоюється. Спершу ми подивилися, куди веде права лінія. Вона вела до Австралії. Ми вирішили, що в Австралії нам робити нема чого.
Тепер ми подивилися, куди веде ліва лінія. Вона – о, диво! – вела прямісінько до Києва!
Такий збіг навіть у казках нечасто зустрінеш.
Ми налаштувалися серйозно і ввійшли до лівого тунелю. На картах він завдовжки складав сантиметрів десять. Направду він, звичайно, був значно довший.
Години через три тунель так звузився, що нам довелося пробиратися далі поповзом. Першим повз я.
Ми проповзли так ще близько години, і я зіштовхнувся… із замороженою куркою! За куркою був глухий кут. Я злякався і штурхонув курку вперед. Вона стукнулася об стінку глухого кута, і та піддалася! Утворився прямокутний отвір. Я підліз ближче і побачив, що це вихід до якогось приміщення. Ось стіл і стільці. Ось шафка і газова плита. Усе це мені щось нагадувало. А коли в помешкання ввійшла моя мама, я із радісним криком вивалився з… холодильника! Саме так, тунель привів нас у холодильник, що стояв у нашій кухні, у нашій рідній київській кухні!
Мама спершу дуже злякалася, та коли слідом за мною з холодильника з’явився Міхільсон, вона радісно сказала:
– А я вже і не сподівалася, що ти, Міхільсоне, приїдеш до нас цією зимою!
Згодом з’явилися Кочерябов і Жигі-Жигі.
– Знайомтеся, це моя племінниця Жигі-Жигі, – сказав Міхільсон.
– Дуже приємно! Ви з’явилися дуже вчасно, я саме спекла яблучний пиріг.
Ми радісно всілися за стіл і стали ковтати пиріг, не розжовуючи (просто ми дуже зголодніли!). Коли пили каву, Кочерябов сказав:
– Так от чим, виходить, займаються наші вчені! Вони постачають холод у холодильники всього світу. Ось їхня ОСНОВНА робота!
Я кивнув, а Жигі-Жигі додала:
– А я гадаю, що основна робота в них – морозиво! А холод – це так, просто…
«А ще, – подумав я, – тунелі скорочують відстань».
* * *
Міхільсон і Жигі-Жигі погостювали в нас лише один день. Міхільсон дуже хвилювався за свій парник, тому вони, щойно відпочивши, одразу ж влізли в холодильник і зникли.
А ще через день прибув тато зі своїм ансамблем. Вони дісталися вплав. Під час концерту, коли ми провалилися, сцена, на якій залишилися тато і його друзі, відкололася від Антарктиди і попливла.
Це був перший айсберг, який не розтанув на екваторі. І це був перший айсберг, який по Дніпру доплив до Києва. Це було чудово! І це була справжня СЕНСАЦІЯ!
А про тунелі ми нікому не розказали. Це секрет.