Тато прийшов з роботи веселий, а я зі школи – не дуже.
Тато скакав і повискував, сміявся і плакав. І коли я вже зовсім вирішив був, що психічний стан батька зробився непридатним, він прошепотів:
– СЕНСАЦІЯ!
– Чого? – про всяк випадок теж пошепки перепитав я.
Тато взяв себе в руки, витер останню сльозу й абсолютно спокійно промовив:
– Сенсація.
– Ну?
Звичайно, я потребував якихось пояснень. Хоча б пари слів.
– Жигі-Жигі вирушає в космос.
Жигі-Жигі – це племінниця мого найкращого друга Міхільсона-Залітного. Звісно, вона теж пінгвін, тобто пінгвіниха.
– Що-о-о-о? – протягнув я, ледве усвідомивши зміст татових слів.
– То-о-о-о! – передражнив мене тато. – Жигі-Жигі летить у космос. На дослідницькому кораблі. Програму таку наші вчені вигадали. Хочуть вивчити реакцію пінгвінів на космічні перевантаження.
– ?!
– Є відомості, що пінгвіни почуваються там, – тато показав пальцем у стелю, – наче риби у воді. Ми, бачте, можемо стати першою у світі країною, яка відмовиться від людей-космонавтів.
– Але Жигі-Жигі ще зовсім дитина!
Я, звичайно, зрадів за Жигі-Жигі, однак космос – справа неабияка. Такі речі розуміти треба. Тим паче вченим.
Тато знову дурнувато захихотів.
– А от тепер, хі-хі-хі, – прохлюпав він, – ти почуєш, хі-хі-хі, справжню, хі-хі, СЕНСАЦІЮ!
«Отже, їдять його мухи, – подумав я, – тато таки захворів».
А він витер носовичком ніс і продовжив:
– Ну, загалом, хі-хі, ти, ха-ха, летиш, хе-хе, теж. Як супровідник та наглядач, о-хо-хо.
Я зіп’явся на носки і помацав татового лоба. Нормальна температура. Лоб не прохолодніший і не гарячіший за звичайний.
– Махайте на мене, – сказав тато, плюхнувся в крісло, витягнув ноги, глибоко зітхнув, вирячив на мене очі…
Я замахав руками, мовляв, цур мене.
– Синку, не руками махай. Візьми рушник, щоб мене обдувало всіма вітрами. Синку, тато вражений.
– А в тебе такі відомості звідки? – поцікавився я, не даючи татові розслабитися.
– Від верблюдової сусідки!
– Жартуєш?
– Я серйозний. Я серйозний і дуже спокійний. Ці відомості в мене від Ігорьоні Верблюдова, мого однокашника. Він зараз якась шишка в головному космічному інституті.
Щиро кажучи, у моїй голові ця СЕНСАЦІЯ ніяк не вкладалася. Я почухав потилицю, кивнув – не допомогло. СЕНСАЦІЯ уперто не хотіла вкладатися.
– Якщо чесно, все це в мене в голові не вкладається, – вимовив тато, і я побачив, що він також чухає потилицю.
Тут я остаточно переконався, що тато не жартує.
– А як же школа? – нічого розумнішого мені на думку не спало.
Тато лише рукою махнув.
– Не турбуйся, синку. Летиш на канікулах.
Ха, гарна річ! Як науку на своїх плечах у космос виносити, так це будьте ласкаві, а як позбавити людину уроків, так «летиш на канікулах»!
Щойно я хотів обуритися вголос…
– Проте це нічого. Готуватися до польоту будеш під час занять.
Це вже інша річ. І я заверещав:
– Ура! Ми із Жигі-Жигі летимо в космос!