Тато трохи помилився.
Підготовка до польоту йшла не під час занять у школі, а після. Щоправда, вчителі, дізнавшись про моє завдання державного значення, робили мені деякі поблажки. Проте все одно вчитися стало важко.
Жигі-Жигі на час підготовки оселилася в нас вдома, чому ми всі надзвичайно раділи.
Одразу після школи я вирушив у зіркове містечко. Там на мене, звичайно, уже чекала Жигі-Жигі. Але її забирали вчити географію, астрономію та інші науки, а мене гнали до спортзали. Мені спеціальні знання були ні до чого, адже я летів лише для того, щоб пильнувати пінгвіниху.
Тренером у мене був морський піхотинець – старшина Ремньов.
На першому ж тренуванні він підкотив до мене здоровезну штангу і сказав:
– Ну ж бо, візьми вагу.
– Навіщо? – здивувався я. – Мені і без неї нормально.
Старшина Ремньов насупився.
– Я тобі вагу не додому пропоную взяти, братчику. Я хочу подивитися, як з тобою бути, які вправи запропонувати.
– А без ваги цього не можна зробити?
– Балачки в строю! – гаркнув Ремньов. – Рядовий Овалов, підняти штангу!
Не те щоб я злякався, але за штангу вхопився миттєво. Втім, на тому й зупинився. Ані підняти снаряд, ані навіть зрушити його з місця мені не вдалося: забракло сил.
– Тек-с. Хапай ядро.
Старшина не вгамовувався. Він вручив мені важку чавунну кулю, яку я ледве утримував у руках.
– Я футбол, звичайно, поважаю… – почав було я вести.
– Мовчати! Це не футбольний м’яч!
– От я й кажу…
– Це ядро. Його треба штовхати.
– Та нехай лежить, де лежало.
– А я кажу: штовхатимеш!
Мої долоні спітніли, ядро стало вислизати.
– Штовхай, – сказав Ремньов.
Я із сумнівом глянув на старшину.
– Ви впевнені?
– Упевнений.
– Тоді я штовхаю?
– Штовхай.
Поштовх вийшов не дуже вдалим. Старшина Ремньов звалився наче підстрелений. Невдовзі спортзала здригнулася від жахливого крику.
Ядро якимсь чином закотилося на ногу старшини. Це сталося ненавмисне, але про всяк випадок я миттю видерся на самий верх шведської стінки.
До спортзали ввірвалися озброєні до зубів морські піхотинці.
– Відставити тривогу, – простогнав Ремньов. Піхотинці здивовано перезирнулися й залишили залу. Старшина насилу піднявся і, кульгаючи, дошкандибав до гімнастичної колоди, оперся і сказав:
– Натомість по шведській стінці лазиш, що та мавпа.
Спускатися я не квапився.
– Гаразд уже, спускайся. Віджиматися будеш.
Я боязко поцікавився:
– Ви впевнені?
Сержант скривився:
– Не впевнений. Але віджиматися будеш.
Після того як я впав без сил, віджавшись лише тричі, він промовив:
– Ні, таких не беруть у космонавти.
Тут я не на жарт злякався. Як це не беруть? А хто ж пильнуватиме Жигі-Жигі?
– Як це не беруть? – мовив я, а на очах у мене забриніли сльози.
– А так! Не беруть та й годі! Кому в космосі потрібен такий недотепа? Ти ж у разі небезпеки нічим не зарадиш, будеш лише під ногами плутатися. Ти ж гайку не зможеш закрутити!
– Я старатимусь!
– «Старатимусь», – передражнив Ремньов. – Бери гантелі!
Ох, як я став займатися! Спочатку сержант Ремньов заганяв мене до поту, а потім я робив це сам. Щоранку. Я дуже боявся, що із Жигі-Жигі полетить хтось інший.
Поверталися додому ми з нею завжди в обіймах, підтримуючи одне одного. Я валився з ніг від фізичних вправ, а Жигі-Жигі – від розумових.
Удома нас потай жаліли, але не давали взнаки. Не хотіли розслабляти.