Якось під час вечері Жигі-Жигі раптом припинила їсти і сказала:
– Не знаю, як ви, а я тепер їстиму лише з тюбиків.
Тато відкинув убік виделку, взяв гітару і заспівав:
- Земля в ілюмінаторі,
- Земля в ілюмінаторі,
- Земля в ілюмінаторі видна…
Мама розгубилася:
– Де ж я тобі дістану цю їжу в тюбиках?
– Не знаю, – відповіла Жигі-Жигі. — Тільки мені до тюбиків звикати треба. У невагомості з тарілки не надто наїсися.
Я спершу теж розгубився, а потім повів Жигі-Жигі до ванної.
– Почнемо із зубної пасти, – сказав я.
І ми заковтнули на двох тюбик м’ятної зубної пасти.
– Ти як, наїлася?
Жигі-Жигі відповіла:
– Ні.
Тоді ми заковтнули ще й тюбик смачної дитячої зубної пасти. Жигі-Жигі вона дуже сподобалася.
– Давай ще, – сказала Жигі-Жигі.
Я пошукав, але більше ніякої зубної пасти не було. Лише татів крем для гоління.
– Сточимо? – спитав я.
– Сточимо, – відповіла Жигі-Жигі.
Крем виявився геть несмачним. До того ж він пінився в роті, тому його дуже важко було ковтати.
Наші животи сердито загуркотіли.
Я сказав:
– Є ще крем для взуття в тюбиках.
Жигі-Жигі випустила із дзьоба мильну бульбашку і промовила:
– Тягни!
Крем для взуття був якийсь геть не їстівний. Один раз ковтнувши, я сказав:
– Ну взагалі я наївся.
А Жигі-Жигі каже:
– Я хоча й сита досхочу, але цей тюбик здолаю.
Я лише скривився.
– Буду виховувати космічний характер, – пояснила вона.
– А може, не треба?
– Як це не треба, Ваню? Зі слабким земним характером у космосі робити нема чого! Це тобі не телевізор на кухні зламався. Там у разі чого майстра не викличеш. Зіпсується, наприклад, кухонна апаратура. Чим харчуватися будеш?
– Не знаю, – сказав я і знизав плечима.
– Ваню! Харчуватися будемо, чим доведеться. А знаєш, чим доведеться?
– Ні.
– А я знаю! Мастилом, – урочисто вимовила Жигі-Жигі.
– Ні, – відповів я. – Я в космос не лечу!
– Соромно. Соромно, що ти такий слабкий.
– Я не слабкий, Жигі-Жигі. Я перебірливий.
– Друзями перебираєш?
– До чого тут друзі? – здивувався я.
– Космічну подругу хочеш проміняти на звичайних землян через ковток мастила!
– Та не збираюся я нікого міняти!
Тут Жигі-Жигі склалася рівно навпіл. Не встиг я здивуватися, як мене теж скрутило.
– Мамо, – прошепотів я.
– Терпи, – прошепотіла Жигі-Жигі. – Виховуй космічний характер.
У животі начебто хтось ножем різав нутрощі.
– Мамо, – покликав я трохи голосніше матусю.
«Швидка» приїхала дуже швидко.
Мене поклали на ноші, зробили укол. Жигі-Жигі довго відбивалася і кричала про космічний характер.
У лікарні нам зробили по клізмі й поклали спати.
– Ваню, – уже засинаючи, сказала Жигі-Жигі. – Те, що ми з тобою витерпіли весь цей кошмар, є доказом міцності наших характерів.
– Угу, – відповів я.