Нарешті нас із Жигі-Жигі возз’єднали. Розумова частина її підготовки закінчилася, тепер треба було підтягти фізичну.
Сержант Ремньов, побачивши в спортзалі Жигі-Жигі, заревів:
– Хто привів дичину до службового приміщення?
– Це не дичина, сержанте. Це космонавт, – доповів я.
– Не зрозумів, – спохмурнів сержант Ремньов.
Ситуацію роз’яснив керівник польоту – полковник Гагарко. Він увійшов до зали, мов на парад.
– Сержанте Ремньов! Вам випала висока честь, тримайте її обома руками. Якщо випустите, то боюсь навіть уявити, наскільки це ускладнить ваше подальше існування. Якщо втримаєте з гідністю, нагорода знайде героя. І пам’ятайте: окрім найвищої честі, на вас лежить вантаж державної таємниці. Сподіваюся, ваші плечі витримають.
Полковник Гагарко висловлювався туманно, але Ремньов клацнув закаблуками і гаркнув:
– Служу народу!
– От-от, – відповів полковник і вийшов із зали.
Жигі-Жигі пальця до дзьоба не клади. Щойно ми почали тренування, як вона здивувала сержанта Ремньова тим, що стометрівку в басейні пропливла з рекордною швидкістю, на гімнастичній колоді станцювала гопака, а обруч крутила доти, доки мужній Ремньов не знепритомнів, так у нього запаморочилася голова.
Ми підбігли до сержанта і стали його трясти.
– Сержантику! Ну будь ласочка! Оговтайтеся! – прохала його Жигі-Жигі.
Сержант Ремньов німував.
– Його треба відшмагати по щоках, – сказала Жигі-Жигі.
– За що? – здивувався я.
– Так завжди роблять, коли треба когось привести до тями.
– А хіба він не в собі?
Мені стало боязно за сержанта Ремньова.
– Звичайно, не в собі. Нормальна людина не стала б непритомніти на очах у своїх підлеглих.
Я промовчав.
– Гайда, Ваню.
– Чого?
– Шмагай сержанта по щоках.
– Ні, я не буду.
– Хочеш, щоб він оговтався?
Я подивився на сержанта. Не вірилося, що він так і буде тут лежати довіку. Щоправда, ознак життя він і не подавав.
– Може, ти його відшмагаєш?
– У мене рук немає!
– Крилами навіть приємніше.
– Від приємного до тями не приходять.
Я замислився. Треба було пригадати інший спосіб, що приводить до тями.
– Згадав! Оббризкаємо його водою!
– Точно, – сказала Жигі-Жигі, і ми побігли до басейна за водою. Біля душової стояв цебер прибиральниці, от ним ми і зачерпнули воду.
Обливши сержанта з голови до п’ят холодною водою, ми знову замислилися.
Я сказав:
– Я щось пригадую про штучне дихання.
– Ти пригадуєш, ти і роби, – відповіла Жигі-Жигі.
Проте я пам’ятав лише, що штучне дихання робиться, а як – пригадати не міг.
– Давай свій носовичок, – раптом сказала Жигі-Жигі.
Я дав. Вона витягнула з носовичка ниточку і стала нею лоскотати в носі сержанта.
Мужній сержант чхнув так, що завернулись батути, і заіржав, немов кінь.
– І-го-го! Упоралися! – сказав він, розплющуючи очі.
Ми із Жигі-Жигі перезирнулися, нічого не розуміючи.
– Упоралися, – повторив сержант. – Це було перше з низки випробувань, що їх судилося вам здолати в подальшому. Я прикидався, але ви знайшли спосіб перехитрити мене. Вітаю!
Про всяк випадок ми пробурмотіли «дякую».
Того дня ми повернулися додому трохи не в собі. Ми так і не зрозуміли сенсу першого випробування.