За день до старту нас із Жигі-Жигі звільнили від занять, сказали: «Вихідний».
Ми проспали до дванадцятої, а прокинувшись, відчули запах чогось неймовірно смачного. Немов два хорти, ми ввірвалися в кухню з радісним ґвалтом. Мама стояла біля плити і на нашу появу відреагувала словами:
– Руками нічого не чіпати. За невиконання наказу – довічне заслання до Сибіру.
Ми спершу остовпіли, а потім я сказав:
– Мамо, дуже їсти хочеться.
Проте мама була непохитна.
– У холодильнику борщ. Розігрійте і їжте.
Та в кухні пахнуло не борщем.
– Мамо, – заскиглив я.
– Тітонько, – підтримала моє скиглення Жигі-Жигі.
– Хочеться чогось смач-нень-ко-го, – закінчили ми одностайно.
– Смачненьке в дорогу! – відрізала мама. – У ваших тюбиках, напевне, не буде нічого домашнього.
– Матінко, твою їжу не дозволять узяти в космос.
– Це чому ж?
– Тому що, коли б це дозволялося, ніхто б із тюбиків у космосі не їв.
– Гадаєш? – мама на мить замислилася. – Дарма, захочете домашньої їжі – щось вигадаєте, якось пронесете.
Нам нічого не лишалося, окрім як узятися до борщу.
Щойно ми поїли, як до кухні ввійшов тато.
– Так, – заворушив він носом, принюхуючись. – Чим пахне?
– Нічим, – відповіла мама.
– Як це нічим, коли я відчуваю запах чогось неймовірно смачного?
– Тебе це не обходить. Їжа для космонавтів. Для звичайних людей у нас є борщ.
– Який же я звичайний? – образився тато. – Я геній.
Мій тато музикант. Його групу часто показують по телевізору.
– Те, що ти геній, ще ні про що не говорить.
– Як же не говорить?
– А так. Ти геній, а в космос летять інші.
Тато засмутився і став їсти борщ прямо з каструлі. Ми із Жигі-Жигі намагалися його підбадьорити, підморгуючи йому і сяк і так. Але він бачив лише каструлю.
Доївши, пробурмотів:
– Натомість я написав нову пісню.
Мама почула.
– Можеш взяти в холодильнику добавку. Я зварила аж дві каструлі.
Мама буває такою суворою лише в надміру важливі хвилини. І за день до старту вона вирішила, що ці хвилини наступили.
Я, тато і Жигі-Жигі вийшли на подвір’я.
– Друзі мої, – звернувся до нас тато. – Пропоную півгодини пограти в міста, а потім побігати у футбол.
Ані я, ані Жигі-Жигі не промовили жодного слова.
– Не треба піддаватися меланхолії! Попереду в нас великі справи!
– Ага, – сказала Жигі-Жигі.
– Згоден, – не вгамовувався тато. – Борщ не такий смачний, як те, чим там, – татко рукою вказав на наші вікна, – пахло. Але і ми не повстяні!
– Угу, – відповів я.
– Що ви все «ага» та «угу»? Гайда в кафе!
Оце вже було щось!
У кафе тато пригощав нас тортами і морозивом, грав на гітарі та співав. Було дуже весело.
Потім ми повернулися додому, і – о, диво! – мама влаштувала нам святкову вечерю. Ми їли качку з яблуками, манти, картоплю фрі, плов, піцу, торт «Мрія космонавта», тістечка «Дизельний бак» і «Повний уперед!» і багато-багато іншого. Звичайно, залишилася їжа і в дорогу. До того ж мама наробила купу бутербродів із ковбасою.
Наївшись досхочу, ми відкинулись у кріслах навколо столу і взялися за руки. Водити хоровод не лишилося жодних сил, тому ми просто заспівали:
– Заправлені в планшети космічні карти!