На космодромі було багато різного начальства. І навіть президент. Він підійшов до мікрофона і промовив:
– Друзі мої! У ці важкі часи країна зазнає… – і довго розповідав про труднощі, яких зазнає країна. Коли він замовчав, усі зааплодували.
Тоді президент промовив:
– Так от. У цей складний для країни період… – і довго казав про те, що усі чесні громадяни зобов’язані працювати на славу в цей складний для країни період.
Усі знову плескали. А він усміхнувся і продовжив:
– Не можна недооцінювати значення…
І про значення нашого польоту він теж сказав немало. Проте, коли закінчив, ніхто вже не плескав. Усі боялися, що він знову почне довго говорити.
Але президент не почав.
– У добру путь! – додав він, і заграла музика.
Мене і Жигі-Жигі повели до космічної ракети, а інші залишилися за спеціальним огородженням. Я встиг побачити лише маму, яка витирала хусткою очі.
Звичайно ж нам не дозволили взяти із собою маминих тістечок. Дещо ми з’їли перед урочистою церемонією, а решту роздали начальству.
До ракети нас проводжали два дядечки. Один із них побажав нам щасливої дороги, щойно ми підійшли до трапа. А другий почав підійматися разом із нами.
Увійшовши до ракети останнім, він зачинив за собою люк і промовив:
– Значить так. Командиром корабля призначили мене. Усі мої накази вами виконуються беззаперечно. За порушення дисципліни буду карати.
Дядечко не мав суворого вигляду. У нього були веселі зелені очі. І вусища, наче в моржа.
– До речі, звати мене Ігор Ігорович. Для друзів – Іго-го. От так мене і називайте.
Дядько Іго-го широко усміхнувся.
– А вас я знаю давно.
– Звідки? – одностайно здивувалися ми.
– Ну, по-перше, від верблюдової сусідки.
– Ви теж вчилися з Верблюдовим?
– Ні, я з ним працюю. А по-друге, я вивчив ваші досьє та довгий час спостерігав за вашою підготовкою.
Тут звідкись зверху пролунало:
– Екіпажу корабля зайняти місця згідно з інструкцією!
Жигі-Жигі спитала:
– Якою ще інструкцією?
– Неважливо, – сказав дядько Іго-го. – Йдіть за мною!
І ми пішли.
Дядько Іго-го сказав, що стартувати будемо, сидячи в капітанській рубці. А вже потім він покаже нам усе інше.
Рубка виявилася не дуже великою, проте з м’якими глибокими кріслами.
– Це щоб вас не розплющило під час старту, – пояснив дядько Іго-го.
Щойно ми всілися в крісла і пристебнули паски безпеки, як перед нами спалахнув широкий екран. Звідти на нас дивилося серйозне обличчя якогось генерала.
– Капітан Колодязь, – промовило обличчя.
– Я, – викрикнув дядько Іго-го.
– Приготуватися до старту!
– Спухаю приготуватися до старту! – сказав капітан Колодязь, він же дядько Іго-го, але не зрушив із місця.
– Дядько Іго-го, – прошепотіла Жигі-Жигі. – Приготуйтеся до старту, будь ласка.
– Усе давно готове, – так само пошепки, не повертаючи голови, відповів капітан. – Просто це така традиція. На старт там, увага, руш.
– На старт! – рявкнуло обличчя з екрана.
– Слухаю на старт!
– Увага!
– Слухаю увага!
– Руш!
– Слухаю!
Дядько Іго-го натиснув на педаль під ногою, ракета задрижала, нас удавило в крісла.
Жигі-Жигі зі значними зусиллями змахнула наостанок крилом в ілюмінатор, а я сказав:
– Поїхали!