На північ!

Стомлені вчорашніми пригодами, Саня й Мишель прокинулися пізно. Умившись і вийшовши до вітальні, вони з’ясували, що дорослі пішли, замкнувши двері. Утім, стіл був заставлений пирогами, а накритий щільним чохлом чайник повний свіжої заварки, тож звірята не засмутилися через те, що пропустили щось важливе.

У такому ж настрої, судячи з усього, був і Хахуня. Пусяченя із задоволеним виглядом наминало за обидві щоки щедро приправлену маслом теплу вівсянку з джемом, прицмокувало й час від часу, облизнувшись, констатувало:

– Хмахно!

– Ще б не смачно! – погодилися його товариші. – А нам є каша?

– Там! – Хахуня, на мить відірвавшись від сніданку, сердито тицьнув лапкою в бік казанка в печі. – Обехехно! Гаяхе!

– Спасибі, ми будемо обережні, – кивнула Саня.

Вони дістали рогачем важкий казанок, зняли кришку, і їх обволік п’янкий запах вівсянки.

– Ххє! – Хахуня вимогливо присунув до казанка вилизану тарілку.

– Ще то й ще, – погодилася Саня, – тільки не переїж, щоб живіт не заболів.

– Хама дивихь! – сердито буркнув Хахуня.

– Ого! – захоплено вигукнула Саня. – Він сказав: «Сама дивись»! Я його вже розумію!

Але наступний вигук Хахуні стримав її оптимізм:

– Яянья! Яянья!

– Як ти гадаєш, що він має на увазі? – запитала пусяка в Мишеля.

– Як завжди, щось із їжі, – відповіло мишеня. – По-моєму, він більше ні про що не вміє думати.

– Хам не уміях! – буркнув Хахуня.

– Оце так! Він ще й лається! Обізвав тебе хамом! – обурилася Саня.

– Та ні, він крикнув: «Сам не вмієш». Не дуже добре ти його розумієш. А «яянья», мабуть, – «варення», судячи з того, як він дивиться на банку з джемом, – підсумував Мишель.

– Яянья, яянья! – застрибав Хахуня.

– Схоже, ти маєш рацію, – Саня поклала в Хахунину кашу три великі ложки джему.

Пусяченя заспокоїлося і знову взялося старанно наминати кашу. Друзі приєдналися до нього.

У тиші було чути, як галасують у дитячій маленькі ксени.

– Ось нас і стало менше, – зітхнула Саня. – Ксена залишиться вдома, а ми вирушимо в дорогу вчотирьох.

– Що менше малюків, то менше головного болю, правда, малюку? – Мишель глянув на Хахуню.

– Хам маюх! – войовничо вигукнуло пусяченя.

– А все ж це дуже схоже на лайку! – засміялася Саня.

Вона прибрала зі столу посуд і почала мити його у величезному рукомийнику. У цей час двері відчинилися, і в дім увійшли дорослі.

– Доброго ранку! – вигукнули в один голос Мишель і Саня.

– Доброго ранку! – відповіли їм.

– І він справді добрий! – додала Есмеральда. – Уявіть, які новини! Сороки повідомили, що вгору за течією річки є мис і русло там значно вужче, ніж в інших місцях, – отже, поблизу є зручне місце для переправи! До того ж нам не довелося вдаватися до послуг лісової пошти, щоб заспокоїти Саниних батьків! Це вже зробили бобри! Сороки повідомили нам, що того ж вечора вони подбали про відправлення на правий берег повідомлення про знайдене маленьке пусяченя, в якого досвідчені супроводжуючі! Любі, добрі друзі! Моє серце переповнене вдячністю!

Поки пацючка вихваляла добрий вчинок бобрів, Великі Ксени складали в подарований мішок припаси – крупи, спечені вранці пироги й зібрані в лісі волоські горіхи. Також голова родини поклав у мішок велику флягу з джерельною водою:

– Вочевидь, джерела вам зустрічатимуться не так часто, як хотілося б. Ви ж не знаєте місцевості. Але на перший час води вистачить. А поповнювати будете, коли матимете змогу.

Коли речі були зібрані, час було прощатися.

Есмеральда міцно обняла маленьку ксену:

– Яка я щаслива, малятко, що твоя подорож так благополучно завершилася!

Потім вона звернулася до її батьків:

– Величезне спасибі за допомогу і теплий прийом! Без вашого сприяння нам було б дуже непросто йти далі, а швидше за все – взагалі неможливо!

Великі Ксени вклонилися у відповідь:

– Навпаки, це ми маємо дякувати вам за те, що наша крихітка знову разом з нами!

Прощання вийшло менш тривалим, але не менш зворушливим, ніж у бобрів. Нарешті, зібравши речі (навіть Хахуні дали на дорогу маленький вузлик з пиріжками), мандрівники рушили.

Правильний напрям їм допомагав тримати компас Есмеральди.

– До Великої Ріки ще доволі далеко, – повідомила Есмеральда Сані, – але коли ми досягнемо її берегів і повернемо праворуч вздовж русла, до твого дому буде вже близько. Але попереду, зрозуміло, ще переправа. До речі, ти не знаєш, чи далеко вгору за течією той мис, про який говорили сороки, – зручне місце для форсування річки?

Саня знизала плечима, завваживши подумки, що варто запам’ятати нове цікаве слово, щоб відтак при нагоді похизуватися освіченістю.

Вони йшли по Лісовій Гущавині мовчки, милуючись високими соснами і з насолодою вдихаючи запах хвої. Хахуня весело стрибав попереду, періодично вигукуючи щось життєствердне. Частіше за інших його супутники розрізняли слова «поюденох» і «пийоги», тож Есмеральда мусила заспокоювати його, нагадуючи, що полуденок буде опівдні, а пироги їстимуть лише під час привалу, – щоправда, ці зауваження ніяк не позначалися на оптимізмі пусеняти.

Нарешті настав полудень. Вибравши прогріту сонцем галявину, Есмеральда оголосила привал. Склавши речі під кущ жасмину, подорожні розстелили подаровану Великою Ксеною похідну скатертину й виклали на неї пироги та горіхи.

Волоські горіхи були значно твердіші від ліскових, і діставатися до їхньої смачної серцевини виявилося не так легко. Помучившись трохи без жодного результату, Саня запитально глянула на Есмеральду:

– Ви не підкажете, чим би їх розколоти?

Пацючка на хвилину задумалася, а тоді розсміялася:

– Гадаю, Мишелем або Хахунею.

Жарт сподобався Сані, але Хахуня не оцінив гумору Есмеральди:

– Хамі! Хамі глизіть! – огризнувся він і схопив черговий пиріжок із ягодами.

Мишель, навпаки, вважав зауваження вельми дотепним. Він узяв кілька горіхів і почав спритно клацати їх своїми гострими зубами. Хахуня підозріло стежив за його діями, а тоді, приловчившись, вихопив жменю очищених ядер і миттю засунув їх собі до рота.

– Хмахно! – задоволено мовило пусяченя й чекало на чергову порцію.

І тут компанія почула знайомий звук, що викликав неприємні асоціації. У небі наростало гудіння бджолиного рою. Усі застигли з відкритими ротами, не доївши горіхів. Гудіння ставало все голоснішим, тоді наче зупинилося, і, задерши голови, вони побачили, що просто над їхнім імпровізованим столом завис бджолиний рій. І хоча між ними й бджолами начебто було перемир’я, ця зустріч не на жарт стривожила їх.

Ховатися не було куди, й мандрівники вирішили здатися на милість Долі. Вони сиділи, заплющивши очі, а гул наростав. Із жахом вони побачили, що бджоли, зробивши коло над галявиною, спускаються просто на них. Завмерши, вони очікували розв’язки, але те, що сталося, було повною несподіванкою.

Бджоли по черзі сідали просто на очищені горіхи, а тоді злітали вгору. Поступово кожне ядерце покрилося шаром золотистого меду, й мандрівники зрозуміли, що це – подарунок. Коли остання бджола приєдналася до рою, Есмеральда, Саня і Мишель обережно піднялися і повільно вклонилися бджолам. Рій зробив над ними ще одне коло і полетів геть.

– Дивовижно! – все не могла прийти до тями Есмеральда. – Вони вирішили пригостити нас медом! Направду, Великий Ксен – великий дипломат! Але й самі бджоли – дивовижні створіння! Хто б міг подумати, що ці волохаті істоти зі страшними жалами можуть бути такими жалісливими!

Скуштувавши медового горіха, пацючка засміялася й мовила до Хахуні:

– Ну що, ти задоволений десертом, малюку?

Але Хахуня був занадто зайнятий, щоб відповідати: він квапливо заштовхував до рота вкриті медом горіхи й жмурився від задоволення.

Десерт вони запили водою з фляги, частину якої довелося витратити на миття лап: як не злизували з них залишки меду, а лапи залишалися липкими, поки їх не вимили.

Оскільки Хахуня задрімав, розморений теплом і ситним обідом, Есмеральді не залишалося нічого іншого, як оголосити тиху годину.

Вони мирно дрімали під кущем жасмину. Раптом Мишель сів, зиркнув на флягу й запитав:

– А це ще хто?

Саня й Есмеральда одразу ж розплющили очі. По флязі повзала кумедна крилата істота, схожу на безхвосту бабку або золотисту муху з величезними очима.

– Ще один місцевий мешканець? – завважила Саня.

– Схоже, він хоче дістатися до води, – здогадалася Есмеральда, – і я, здається, знаю, навіщо.

Придивившись, вони побачили, що крилатий гість устиг поласувати медовим горіхом, що залишився від обіду, й тепер заклопотано потирає липкі лапки.

– Почекай, я зараз, – сказав Мишель.

Він відкрив флягу й капнув із неї в кришечку трохи води. Комаха заметушилася, вмиваючи лапки й злизуючи з них крапельки води.

– Він і напився заодно! – здивувалася Саня.

Закінчивши водні процедури, істота злетіла, описала коло над звірятами й рішуче всілася на плече Мишеля.

– Ого! – сказав той. – Здається, він вирішив зі мною подружитися.

– Ось і п’ятий попутник – замість ксени, – засміялася Саня.

– І судячи з усього, такий же мовчазний, – завважила Есмеральда. – Сподіваюся, його я не мушу супроводжувати додому? По-моєму, це було б уже занадто! До того ж я сумніваюся, що це б нам вдалося, враховуючи неможливість вербального спілкування.

– Якого? – запитала Саня.

– Вербального – означає словесного, – пояснила Есмеральда. – Усе ж ми повинні придумати йому ім’я, якщо він справді має намір залишитися з нами. Не можемо ж ми називати його Комахою або Невідомою Істотою. Це довго й незручно.

– Я назву його Маленький Мух! – радісно вигукнув начитаний Мишель. – Це схоже на одну східну казку.

– Теж задовго, – заявила Есмеральда. – Гадаю, і просто Мух цілком годиться.

– Як хочете, – відповів Мишель, – але для мене він буде Маленький Мух.

– Маянький Мух! Маянький Мух! – прокинувшись, закричав Хахуня.

– Ось так! Ми знову бадьорі й повні сил! Отже, час у дорогу, – сказала пацючка.

І вже за п’ять хвилин команда, що поповнилася новим компаньйоном, бадьоро рушила туди, куди вказувала синя стрілка на компасі Есмеральди – на північ.