Годинник на ратуші вибив шосту, і Містечко прокинулося зі сну. На вулиці вкотилися вози з городиною, забряжчали бідони з молоком, запахло свіжим хлібом. Двірники відчиняли брами і бралися до ранкового прибирання. У вікнах показувалися заспані обличчя. Починався новий день.
Декілька хвилин по шостій прокинулися і мешканці маленького будиночка на вулиці Перелітних птахів: Амвросій Носик і його друг Куба.
Пан Амвросій – детектив на пенсії, автор блискучої праці «На злодієві шапка горить», колись – гроза злочинців, а тепер – добродушний, привітний до світу дідусь. Важко повірити, що та кругленька постать колись викликала такий переполох у злочинному світі. Що та голова зі жмутиками сивого волосся розв’язувала найважчі кримінальні загадки. Що прізвище Носика було відоме не лише у великому місті, де він жив і працював, а й далеко поза його межами. Однак це правда. Чудові часи були та загули.
За ними надійшла старість – і пан Амвросій захотів спокою. Тож він повернувся до рідного Містечка, купив невеличкий будинок і став жити там із Кубою. Відпочивав, вирощуючи редиску і виграваючи собі на флейті вечорами. Він не думав, що тут – у малому тихому Містечку – переживе ще одну, останню пригоду свого життя.
Куба – пес. Звичайний кудлатий дворняга, але пан Носик не проміняв би його на представника найшляхетнішої породи, навіть коли б цей представник носив золотий нашийник, прикрашений коштовним камінням. Адже Куба – окрім багатьох інших позитивних рис (та кількох незначних вад) – має одну виняткову: розмовляє зі своїм господарем! Навчився він цього мистецтва власне від пана Амвросія.
Це сталося навдивовижу просто. Пан Амвросій за звичкою самотніх людей любив розмовляти сам із собою. А точніше – із собою і псом. Оповідав про свої пригоди, про тяжкі часи і сотню інших справ – Куба слухав. Більше нічого, тільки слухав. Якогось дня, коли пан Амвросій спитав Кубу, як він почувається, той, ніби це була найзвичайніша річ у світі, відповів: «Дякую. Почуваюся чудово, от тільки блохи мене кусають».
Легко собі уявити, яким потрясінням стали ці слова для Амвросія. Він заледве не розхворівся.
Власне пан Амвросій, який першим зірвався з ліжка, потягнув приятеля за вухо і сказав:
– Вставай, сплюху! Півень пані Сухарик уже захрип кукурікаючи, а ти ані не поворухнешся. Підйом!
Куба потрусив головою, кліпнув очима і позіхнув.
– Я бачив гарний сон, – сказав замріяно. – Мені наснилося, що я – м’ясник. Стою собі за прилавком, а довкола мене – ковбаски, кісточки, шиночки. Кажу тобі, чудове видовище. Від самого тільки запаху мені закрутилась голова. Я вже збирався взятись за найсмачнішу шинку, коли почув твій голос.
Позіхнув ще раз і спитав:
– Скажи мені, Амвросію, а це правда, що сни іноді збуваються?
Пан Амвросій почухав потилицю.
– Мабуть, так. Якось моїй тітці наснилося, що вона зламала ногу. І уяви собі: назавтра – справді перелом. Щоправда, не в тітки, а в сусідки, і не нога зламалась, а драбина. Але тітка затялася, що сон справдився. Може, і твій збудеться?
– Можливо. Але допоки він справдиться, приготуй мені щось поїсти, бо той сон нагнав мені апетиту.
– Через десять хвилин матимеш королівський сніданок, – запевнив приятеля Амвросій.
– Мені досить і собачого, – скромно сказав Куба.
Після сніданку пан Носик і пес почали готуватися до виходу. Щоранку вони ходили до кіоску по газети. Детектив узяв свій несесер, з яким ніколи не розлучався, гукнув пса, і обоє вийшли на вулицю.
Вулиця Перелітних птахів, безсумнівно, була найспокійнішою вуличкою в містечку. Уздовж неї – як і в усіх малих містечках – стояли одноповерхові будиночки і зеленіли сади. У вікнах квітли герані й дрімали коти.
Але не в усіх. Коли пан Амвросій минав будиночок пані Сухарик, Куба потягнув його за штанину й шепнув:
– Глянь у вікно! Чорна Борода на чатах.
Пан Амвросій глянув трохи правіше і побачив за фіранкою обриси чиєїсь постаті. Не мав сумніву, що то Чорна Борода. І не сумнівався, що з-за фіранки за ними спостерігає пара пильних очей.
Чорна Борода інтригував обох приятелів відучора. Саме вчора з хвіртки пані Сухарик зникло велике оголошення: «Здам кімнату з повним пансіоном», і в неї оселився таємничий гість з пишною бородою. У цьому не було б нічого особливого, якби не той факт, що бородань виказував надмірне зацікавлення паном Носиком і його псом. Відразу по приїзді розпитував про них пані Сухарик, а потім – упродовж дня – детектив і пес аж тричі зустрічали його на своєму шляху. Це не могло бути випадковістю. Ось і тепер знову…
– Мені це щораз більше не подобається, – сказав Куба. – Взагалі мені вже три дні свербить ліве вухо, а це – певний знак, що назріває щось незвичайне. Я впевнений, що та сверблячка якось пов’язана з бороданем. Послухай, а може, то якийсь злочинець, якого ти посадив до в’язниці? Вийшов на свободу і тепер хоче помститися…
– Швидше за все, ні. Він не видається мені схожим на злочинця.
– Не видається? Чому?
– Ти звернув увагу на його бороду?
– Звичайно. Вона густа і чорна.
– Ти нічого більше не зауважив?
– Нічого.
– Значить, ти пропустив найважливіше: та борода штучна! І до того ж невміло прикріплена.
– Штучна? – здивувався Куба. І відразу пожвавився: – От бачиш, то найкращий доказ, що бородань має лихі наміри. Інакше він не чіпляв би собі штучної бороди.
– А може, та борода свідчить про його невинуватість? – загадково відповів пан Амвросій.
– Як це? Ти, певне, жартуєш? – обурився пес.
– Не жартую. Кажу цілком серйозно.
Куба глипнув на нього спідлоба, наче хотів переконатися, що господар насправді не жартує, і, похнюпивши голову, махнув хвостом. Ні, він сьогодні не домовиться з Амвросієм. Щастя, що він, Куба, не дав бороданеві себе обманути. Адже хтось мусить бути пильним.
І вірний пес відчув, як на його хребет лягає тягар відповідальності за легковажного друга.
Обоє якраз дійшли до газетного кіоску, тому замовкли, оскільки мовні здібності Куби були відомі тільки Амвросієві. Ніхто сторонній про них не знав.
– Доброго дня, пане Петелько! – привітався з кіоскером пан Носик. – Маєте щось для нас?
– Звісно, маю! – відповів пан Петелька і подав Амвросію «Ранкові новини» і «Приятель пса». Адже ці дві газети детектив на пенсії читав регулярно.
Потім пан Носик подався з псом до скверика неподалік і, вмостившись на лавці, поринув у читання.
Читав упівголоса, бо Куба також цікавився політикою, не кажучи вже про те, що просто-таки поглинав усі новини, що стосувалися псів. Однак сьогодні йому не вдалось зосередитися на читанні. Його думки були зайняті Чорною Бородою.