Кучерявий напис на історичній кам’яниці повідомляв, що тут міститься аптека «Під Пеліканом». Кам’яничку затінювали три віковічні липи, що росли на краю тротуару. Під однією з них зупинився пан Носик і, вдаючи, що зав’язує шнурівку на черевикові, зиркнув позад себе. Бородань також зупинився.
– І далі дихає нам у потилицю, – шепнув Амвросій.
– Мене це зовсім не дивує, – пробурмотів пес, і обидва попрямували до дверей аптеки.
Пан Боніфацій Метелик саме розтирав у ступці мазь від подагри, коли біля входу задзеленькав дзвоник.
– О, пане інспекторе, – зрадів аптекар, піднявши голову від ступки. – А що вас, шановний, сюди привело? Чи не хвороба?
Пан Амвросій аж тепер собі усвідомив, що його місія – не з приємних. Як сповістити цьому симпатичному панові, який турбується про його здоров’я і називає інспектором, кепську новину?
– Ми прийшли до вас у доволі клопіткій справі, – почав детектив, підшукуючи відповідні слова.
Пан Метелик відклав ступку, поправив окуляри і запитально глянув на Носика. Слова детектива неабияк зацікавили його, тому-то він і не зауважив бородатого обличчя, яке на мить притиснулося до шибки, а тоді так само швидко зникло. Однак детектив і пес помітили його, про що свідчили погляди, якими вони крадькома обмінялися.
– Наш візит пов’язаний з вашою музичною скринькою, – продовжував далі пан Амвросій.
– З музичною скринькою? Даруйте, а звідки ви про неї знаєте?
– Від пана Братика.
Аптекар насупив брови. Починав здогадуватися, у чому річ.
– Щось… Щось сталося? – спитав занепокоєно.
Пан Носик мовчки кивнув.
– Її вкрали, так?
– На жаль.
Аптекар насупився ще більше.
– Але хто, до лиха, міг це зробити? – вибухнув раптом. – Адже ніхто чужий не знав, що… – замовк, зрозумівши, що сказав зайве.
– Зараз я ще не можу відповісти на це запитання, – сказав детектив. – Однак запевняю вас, що винуватця крадіжки схоплять. Я докладу до цього зусиль. Але ви мусите мені допомогти. Я здогадуюсь, що музична скринька приховує якусь таємницю, тільки не знаю яку. Зате ви знаєте. І злодій також знав. Від з’ясування цієї таємниці дуже багато залежить…
Пан Метелик зняв окуляри і старанно протер скельця. Потім знову начепив їх, подивився Амвросію у вічі й сказав:
– Я вам допоможу: відкрию таємницю музичної скриньки, хоча вона може видатися смішною. Якщо чесно, я й сам не знаю, що про неї думати.
Вказав детективові на місце в зручному кріслі, сам вийшов з-за стійки і сів поруч, а Куба, нашорошивши вуха, згорнувся на килимку без запросин.
– Історія, яку я хочу розповісти, – почав аптекар, – відбувалася за часів мого дідуся. Він так само мешкав у цьому будинку, був аптекарем і – за родинними переказами – великим диваком. Усе життя він присвятив пошуку чудодійних ліків, які мали принести йому безсмертну славу.
Однак помер, так і не дочекавшись її. Останнім його дивацтвом була згадка в заповіті, яка глибоко зачепила всю родину. Та згадка стосувалася скарбу, який дідусь, імовірно, залишив своїм нащадкам. «Шукайте скарб самі, – писав він. – Його знайде той, хто піде моїм шляхом». Можете собі уявити, – вів далі аптекар, – що сталося, коли рідні прочитали заповіт. Мало не перевернули дім догори дриґом. Але безуспішно: скарбу не знайшли. Пошуки починали ще не один раз, але щоразу вони закінчувалися нічим. Урешті-решт спадкоємці зійшлися на думці, що скарбу взагалі не існує, а старенький просто покепкував собі з родини. Такої ж думки був і мій батько, який розповів мені цю історію. Минули роки, про скарб забули – і раптом усе ожило. Понад місяць тому, гортаючи старі медичні книжки, успадковані від дідуся, я знайшов в одній із них ось цей аркушик.
Пан Метелик сягнув до кишені, витягнув із неї гаманець, а звідти – списаний від руки пожовклий аркуш і подав його Амвросію. Той підніс папір до очей і – з думкою про Кубу – прочитав упівголоса:
«Ким би Ти не був, послухай! Я залишив незвичайний скарб і тепер передаю його у Твої руки. Нехай він стане для Тебе нагородою за читання цих мудрих книжок. Дорогу до нього Тобі вкаже дівчинка-танцівниця».
Пан Носик дочитав.
– То все ж!.. – вигукнув він.
І хотів ще щось сказати, але не встиг, бо аптекар продовжив свою розповідь.
– Так, цей аркуш свідчить, що згадка в заповіті про скарб не була жартом. Але разом з тим з’явилася нова загадка: про «дівчинку-танцівницю». Хто вона така? Де її шукати? Певне, я б над тим думав і досі, якби не випадок. Тиждень тому ми з донькою піднялися на горище. Щось шукали між старим мотлохом. Йоася в однім кінці горища, я – в іншому. Якоїсь миті вона гукнула мене: «Татусю! Глянь, яка гарна танцівниця!»
Я насторожився… Дивлюся – Йоася показує мені стареньку музичну скриньку, яка вже роками валялася на горищі. Коли я побачив порцелянову танцівницю, прикріплену до коробочки з механізмом – «дівчинка-танцівниця» перестала бути для мене загадкою. Вона була переді мною. Але виникли нові труднощі: що зробити, аби музична скринька заговорила? Адже, незважаючи на накручування і простукування, скринька мовчала, як зачарована. Висновок був лише один: механізм зламаний і його слід полагодити. Того ж дня я відніс музичну скриньку пану Братику, талант і сумлінність якого мені добре відомі. Ну, а решту ви вже й самі знаєте.
Аптекар договорив і замислився. Нахмурений лоб свідчив про те, що в голові в нього роїлися невеселі думки. Нічого дивного! Фортуна на мить усміхнулася пану Метелику і пройшла повз нього.
Першим озвався Носик:
– Ваша розповідь, – сказав, – важлива ланка в моїх здогадах. Нарешті я знаю мотив крадіжки. Знаю, чому злодій забрав іграшку, з якої, на перший погляд, ніякої користі. Але я й надалі не знаю, хто злодій. І тому мушу вас іще про дещо розпитати. Скажіть мені, наприклад, хто, крім вас, знав про скарб, знайдений папірець і музичну скриньку?
Аптекар відповів без роздумів:
– Про це знала вся моя родина, тобто дружина, син, донька і племінник.
– А ви не казали про це комусь чужому?
– Ні.
– А хтось чужий міг чути вашу розмову з родиною?
– Чи міг її чути хтось чужий? – аптекар замислився. – Гадаю, що так. Ми розмовляли про це вільно. При відчиненому вікні, у саду.
– З цього випливає, що про скарб міг знати будь-хто з ваших сусідів. Назвіть мені, будь ласка, їхні прізвища.
– Мітелки, Маслінські та Дзвоники… – перераховував пан Метелик.
– Дзвоники? – кинув мимоволі детектив. – Видається, я нині десь чув це прізвище. Тільки де?
– Напевне, у годинникаря. Син Дзвоника, Юзик – учень пана Братика…
Аптекар урвав і скорчив таку міну, ніби несподівано зробив велике відкриття. Дивився на детектива широко розплющеними очима, але той вдав, що не зауважує цього, і сказав байдуже:
– Маєте рацію. Я чув це прізвище в годинникаря. – І, не даючи аптекареві вставити слово, спитав: – А коли ви планували забрати музичну скриньку?
Пан Метелик був явно розчарований зміною теми.
– Сьогодні, – відповів. – Якраз півгодини тому Зеник мені сказав, що вона готова.
– Зеник? А хто це?
– Мій небіж, син сестри. Він приїхав до нас два тижні тому. Покинувши навчання, Зеник налаштував проти себе батька і приїхав до дядечка.
Пан Носик співчутливо похитав головою.
– І він не сумує за домом?
– Напевне, сумує. Саме сьогодні він збирався до рідні, але проспав. Сказав, що поїде післязавтра.
– Так-так-так, – задумливо протягнув пан Носик. – Але повернімося до музичної скриньки. Не пригадуєте більше нічого, пов’язаного з крадіжкою?
Пан Метелик безпорадно розвів руками:
– Я начебто все розповів…
– Ви розповіли дуже багато, – визнав детектив, підводячись з крісла.
– Багато? – здивувався пан Метелик.
– Так, я дуже вдячний вам за це і думаю, що невдовзі музична скринька опиниться у ваших руках. До побачення!
Аптекар подякував Носикові, що той взявся за справу, і відпровадив гостей до дверей. На порозі погладив Кубу по спині, і це остаточно переконало пса, що пан Метелик належить до особливо милих людей.
На вулиці було спокійно. У кроні липи співали птахи, молода жінка котила візок з дитиною, на розі стояв листоноша і щось шукав у пузатій торбі. Але детектив і пес не звертали на все це уваги. Для них існував тільки бородатий чоловік, який зацікавлено роздивлявся книжки у вітрині. Зауваживши його, вони обмінялися промовистими поглядами і мовчки вирушили в бік дому. За мить Чорна Борода рушив за ними.
