Тверда кістка

Пізньої години Амвросій Носик і пес сиділи в садку на вулиці Перелітних птахів і провадили жваву розмову. Вона стосувалася незвичайних подій, які трапилися того ранку.

– Мій великий друг, детектив Іполит Вусик, – сказав Амвросій, – у своїй роботі використовував одне золоте правило. Звучало воно приблизно так: «Якщо не знаємо того, що хочемо знати, поміркуймо над тим, що знаємо, – і дійдемо до того, чого не знаємо».

– Вибач, – перебив його пес. – Чи не міг би ти повторити?

Пан Амвросій повторив.

– Дякую, – сказав пес. – Здається, тепер я зрозумів.

Авмросій висловив задоволення тямущістю Куби і продовжив:

– Скористаймося й ми цим золотим правилом і спробуймо зібрати все, що знаємо про крадіжку. Отож, я гадаю, сама крадіжка – незаперечний факт.

– Це відкриття робить тобі честь, – втрутився Куба.

Пан Носик подякував йому легким кивком голови.

– Також не викликає сумніву, – сказав, – що музичну скриньку вкрав хтось, хто знав її таємницю. Тобто знав, що вона має вказати шлях до скарбу. Згоден?

– Ні, – заперечив пес. – Злодій міг узагалі нічого не чути про скарб. Він міг бути, скажімо, колекціонером таких речей і вкрасти музичну скриньку, бо йому не вдалося її купити.

– Це звучить правдоподібно, – визнав пан Амвросій, – але мене не переконує. Колекціонер такого не вчинив би. Занадто багато ризику. А крім того, зазвичай колекціонери – люди високої культури, витончені, і я чомусь ніяк не можу собі їх уявити в ролі злодіїв із ломом.

Куба нешанобливо махнув хвостом.

– Ну й будь ласка! Можеш не вірити в його вину. Знаю декількох людей, які не вірили псам, – і для них це кепсько скінчилося.

– Цікаво, – парирував детектив, – бо я знаю кількох псів, які теж не вірили людям, і це також зле скінчилося. Але менше з тим. Повернімося до золотого правила Іполита Вусика. За моїм припущенням, той факт, що музична скринька зникла відразу ж після ремонту, також промовистий. Вочевидь, поламана не мала для злодія особливої цінності.

– Це могла бути випадковість, – буркнув пес.

– Могла, але не мусила, – заперечив детектив. – Загалом, у житті менше випадковостей, ніж нам видається.

– То кого ж ти врешті-решт підозрюєш у тій крадіжці? – спитав Куба, явно роздратований розмірковуваннями Амвросія.

– Одного з тих, хто знав таємницю музичної скриньки, знав, що її вже полагодили, і добре орієнтувався всередині майстерні. Дивуєшся, звідки я знаю, що злодій орієнтувався в майстерні? Про це мені розповів сірник, який я там знайшов. Один сірник! Якби злодій не знав майстерні, то не знайшов би музичної скриньки так швидко. Адже була ніч.

– Не знаю, кого ти маєш на думці, – сказав Куба. – Але якщо ти таки виключаєш Чорну Бороду із кола підозрюваних, то помиляєшся. Адже все свідчить проти нього. Дивись! Бородань відвідує годинникаря, бачить у нього музичну скриньку, хоче її купити, годинникар каже, що музичну скриньку не продасть, бородань розчарований, а вночі музична скринька зникає… У чому тут сумніватися? Чи можна підозрювати в цій крадіжці когось іншого?

Замовк і стежив за тим, яке враження справили його слова на Амвросія. Але Амвросій заперечливо похитав головою.

– Може, ти й маєш рацію, – сказав, – але підозрюваних більше. От хоча б Юзик Дзвоник. Проти нього теж можна висунути переконливе звинувачення. Послухай! Юзик живе в тому ж будинку, що й аптекар. Він випадково підслуховує розмову про скарб. Дізнається, що місце схованого скарбу має вказати музична скринька. Та музична скринька, яка в майстерні пана Братика. Що може бути простіше, ніж привласнити музичну скриньку і здобути скарб? Тож Юзик вичікує, поки майстер впорається з ремонтом, а потім викрадає музичну скриньку. Ти, мабуть, скажеш, що це лише мої здогади. Згоден. Але є й певні факти, які свідчать проти Юзика. Ти звернув увагу на його поведінку? Ти зауважив, як він почервонів, коли я з’явився перед майстернею? Або як розгубився, коли я запитав про сірники? І ще одне. Юзик якось уже зазіхнув на чужу власність. Це також щось та й значить. Ну, і що скажеш? Ти й далі вважаєш, що тільки Чорна Борода – підозрюваний?

Куба заклопотано почухав голову.

– Ну й тверду ж кістку ти мені дав!

– Кості – то твоя спеціальність, – усміхнувся детектив.

Куба наморщив носа і відігнав муху, яка дзижчала йому над вухом. Думав.

– Знаю! – вигукнув, раптом осяяний якоюсь думкою. – Юзик цього не робив!

– Чому?

– Якби він хотів викрасти музичну скриньку, то не мусив би виламувати замок. Адже міг зробити ключі – він мав до них доступ.

Пан Амвросій подивився на пса з непідробною повагою, але знову мусив його розчарувати.

– Може, він не встиг їх зробити, – сказав детектив. – Або не хотів…

– Не хотів? Чому?

– Та якраз для того, щоб відвернути від себе підозру.

Куба не знав, що відповісти. Опустив хвіст, що свідчило про його безпорадність.

– Тоді дай мені відповідь на інше запитання. Як ти доведеш злодієві, що це він викрав музичну скриньку, якщо в тебе декілька підозрюваних?

– Бачиш, одного з них я підозрюю найбільше. На нього я звернув особливу увагу. А доказ проти нього сподіваюся знайти тут.

Пан Амвросій сягнув рукою в кишеню піджака, витяг звідти сірникову коробку, яку злодій залишив у майстерні пана Братика, і підсунув її псові під ніс.

– Відбитки пальців? – пожвавився Куба.

– На жаль, відбитків нема. Злодій був у рукавичках.

– Звідки ти знаєш?

– Про це мені розповіла чорна шовкова нитка, яку я знайшов на дверях майстерні. Така нитка могла висмикнутися тільки з рукавичок. Із жіночих рукавичок!

– Це означає, що крадіжку скоїла жінка?

– А от цього я не казав. Глянь-но на ці цифри.

Лише тепер Куба звернув увагу на стовпчик цифр, написаних чорнилом на коробці.

Запис виглядав так:

  • 25
  • 15
  • 30

– Схоже на те, що злодій записував видатки, – сказав пес.

– Браво! – похвалив його детектив. – Спершу я теж так подумав. Але потім мені спало на думку дещо інше.

– Що саме?

– Скажу завтра. Виберуся на невеличку прогулянку Містечком, яка мені з’ясує певні речі. Насправді я міг би зробити це ще сьогодні, але не люблю надміру вражень. Наразі в нас їх предостатньо.

– А що, як тобі не вдасться розшифрувати тих цифр? Що тоді?

– Тоді візьмемося до інших «сувенірів», які залишив після себе злодій. Вони можуть виявитися безцінними. Не бійся, мій любий. Сухим із води він не вийде.

Куба замислився. У тому всьому, що розповів Амвросій, було багато недомовок. Куба не все розумів, але починав вірити, що його друг таки впіймає злодія. Готовий був навіть погодитися з тим, що Чорна Борода не викрадав скриньки.

Із задуми його вивів голос Амвросія.

– Нумо трохи провітримо голови! – весело загукав детектив. – Ніщо так не освіжає голову і не повертає душевну рівновагу, як виполювання грядок редиски та салату. Тож до праці!

Декілька хвилин потому Амвросій і пес завзято боролися з бур’янами. Амвросій висмикував їх руками, а пес – зубами. Важко сказати, хто з них був вправнішим. Поринувши в роботу, вони на певний час забули про скарб, музичну скриньку і злодія.

І напевне, друзі вже не повертались би нині до тієї справи (як і бажав пан Носик), якби не вечірні відвідини пані Сухарик.

Обидва приятелі саме наминали яєчню із зеленою цибулею, коли під вікном з’явилася захекана сусідка.

– Забігла на хвильку, бо той бородатий знову про вас розпитував. Про вас і про Кубу. Доконче хотів знати, чи спите ви в одній кімнаті, а чи в окремих. Я вже й сама не знаю, що про все це думати. Аби тільки не сталося якогось нещастя!

– Спокійно, пані Сухарик, спокійно! – лагідно сказав детектив. – Не буде ніякого нещастя. Цікавість властива людині. Треба її втамувати. Скажіть своєму квартирантові, що ми спимо в одній кімнаті й бачимо гарні сни. Напевно, він зрадіє.

Пані Сухарик пробурчала щось собі під носа і бігом повернулася додому. Невідомо, заспокоїлась вона чи розхвилювалась іще дужче. Однак достеменно відомо, що візит пані Сухарик розворушив Кубу. У ньому заново ожили всі підозри на адресу Чорної Бороди.

У голову йому лізли якнайгірші припущення.

– Амвросію! – вибухнув він, трохи оговтавшись від почуттів, які переповнювали його. – Я вже мало не дав себе переконати, що Чорна Борода невинуватий. На щастя, я вчасно схаменувся. Цей чоловік – небезпечний, повір мені! Напевне, він вкрав музичну скриньку і… Він здатен на все!..

Останні слова прозвучали зловісно, проте Амвросій сприйняв їх спокійно. Куба був мало не в розпачі. «Як переконати господаря, що він помиляється?»

– Я роздобуду доказ, що Чорна Борода винен, – раптом сказав він рішуче. – Залиш мені тільки завтра розв’язані руки, тобто лапи. Я ходитиму за тим бороданем по п’ятах і викрию його.

Запал, з яким пес вимовив ті слова, зворушив Амвросія.

– Залишаю тобі розв’язані лапи, – виголосив урочисто.

Тієї ночі Куба не склепив очей. Пильнував спокійного сну приятеля і думав про новий день. Задрімав аж над ранок, коли вже згасли зірки, а в бузку озвалися розбуджені птахи.