Пан Носик закінчив голитися. Відклав бритву і ретельно оглянув обличчя, на якому біліли залишки мила. Потім провів пальцем по підборіддю і, не відриваючи погляд від дзеркала, спитав Кубу:
– О котрій вирушаєш?
– Разом із тобою. Після сніданку. Ти підеш залагоджувати свої справи, а я почекаю перед будинком на Чорну Бороду. Коли він покажеться на вулиці, вирушу за ним і не відступлю ні на крок.
– І ти справді сподіваєшся отримати доказ, що власник чорної бороди є злочинцем?
– Справді. Якби я на це не сподівався, то не волочився б за ним по місту. Лежав би собі в садку і грів старі кості.
Пан Авмросій сполоснув обличчя, витер його рушником і взяв одеколон.
– Може, все-таки полежиш собі в садку?
Куба окинув його обуреним поглядом.
– Як ти можеш! Адже знаєш, що я не змінюю своїх рішень!
– На жаль, знаю, – зітхнув детектив.
– Що значить «на жаль»? Невже ти вважаєш, що реалізація рішень завдає псові шкоди?
– Нічого подібного, – заперечив Амвросій і взявся готувати сніданок.
Куба якийсь час вдавав ображеного, але, коли на столі з’явилися сир, молоко і хрусткі булочки, від образи й сліду не зосталося.
О восьмій друзі разом вийшли з дому. Їх привітав погідний ранок. Небо було безхмарне, а сад наповнився пташиним гомоном. Амвросій вдихнув свіже повітря і спитав пса:
– Де ти чекатимеш на Чорну Бороду?
Куба роззирнувся в пошуку схованки.
– Онде, за тією шипшиною. Звідти чудово видно дім пані Сухарик.
Амвросій похвалив такий вибір, а потім дав псові легенького щигля в ніс і сказав:
– Ну, то тримайся!
Куба раптово усвідомив, що за от-от залишиться сам, без друга, покладаючись лише на власні сили. На мить він завагався… «Може, передумати? Може, махнути хвостом на Чорну Бороду? Навіщо наражатися на зустріч зі злочинцем?» Але Куба вагався недовго. Ні, він не відмовиться від свого плану. Він доведе Амвросію, що власник чорної бороди не є невинним колекціонером музичних скриньок. Він відкриє йому очі на небезпеку. Мусить це зробити!
Амвросій був уже біля хвіртки. Боровся із замком.
– Амвросію, – закричав пес сентиментально. – Якщо зі мною щось станеться, то пам’ятай, що я завжди…
Амвросій помахав псові рукою:
– Хвіст трубою, Кубо! Нічого з тобою не станеться.
Пес не відповів. Сховався за кущем шипшини й зі сховку дивився на друга, який віддалявся.
* *
Пан Носик іде собі неквапно до кіоску. Як і щодня. Минаючи дім пані Сухарик, мимохідь зазирає у вікно, але воно порожнє. Фіранка навіть не ворухнеться. Пан Носик починає насвистувати.
Поволі наближається до кіоску, просить щоденну порцію газет, платить і рушає далі. Проминає сквер, киває пані пекарці. І звертає на вулицю Катеринщиків. Мабуть, навідається до пана Братика.
До майстерні вже недалеко. Але що ж це таке? Зненацька пан Носик переходить на інший бік вулиці й наддає ходи. Схоже, детектив не хоче зустрічатися з годинникарем.
Куди ж він тоді прямує? Якщо зараз зверне ліворуч – піде в бік вокзалу, якщо праворуч – до аптеки.
Пішов праворуч. Отже, має якусь справу до пана Метелика. Теж ні, бо раптом сповільнює крок і роззирається навсібіч. Його зацікавили зарості кущів, якісь папірці, що валялися на землі, пляшки з-під пива. Пан Носик підійшов ближче, нахилився і витягнув щось з-під гілки. Чорні шовкові рукавички!
Підніс їх до очей і якусь мить приглядався до вишитої монограми, а потім сховав рукавички до кишені і взявся кружляти довкола заростей. Знайшов іще щось! Залізний прут. Оглянув прут і з його вищербленого краю зняв уламок дерева та сховав до коробки, а прут загорнув у газету. Тепер, мабуть, піде до аптеки. Але ж ні! Він повертається, доходить до перехрестя, минає його і йде до вокзалу.
На колії пихкає локомотив, на даху воркують голуби, перед вокзалом дрімає візник.
Пан Носик окидає все це поглядом і підходить до таблиці з розкладом руху. Починає його вивчати дуже зацікавлено. Минають секунди: одна, друга, третя… Є! Пан Носик знайшов те, що шукав. Це видно по його обличчю. Він не може стриматись і бурмоче під носа:
– Збігається. Отже, я мав рацію.
Те бурмотіння зацікавило панянку з віконця. Вона підіймає голову від папірців і занепокоєно дивиться на пана Носика.
Не менше здивований і візник, якого пан Носик вириває з дрімоти і просить відвезти його на вулицю Катеринщиків.
– Пане інспекторе? У такий час? І без багажу? Яка приємна несподіванка! Може, дати вам коцик на коліна? Ні? Ну то вйо, карий!
Бричка трясеться бруківкою, цокають кінські копита, пан Носик усміхається своїм думкам, а візник цмокає на карого. Поворот праворуч – і вони вже на вулиці Катеринщиків.
– Де зупинитися? – запитує візник.
– За два будинки до майстерні годинникаря.
За два будинки до майстерні годинникаря?
Цікаво-цікаво. Бричка котиться ще кількадесят метрів і зупиняється.
Пан Носик втискає візникові в руку гроші, вискакує на тротуар і починає помаленьку скрадатися до майстерні пана Братика.
Ось він уже на сходах. Зазирає крізь шибку досередини. У майстерні порається тільки Юзик. Задоволений, пан Носик заходить всередину.
– О, пане детективе! – вигукує Юзик і шаріється. – Ви вже впіймали злодія?
– Майже, – відповідає пан Носик. – А де майстер?
– Вийшов. Пішов до адвоката лагодити годинник – такий великий, долівковий. Він повернеться за годину.
– Шкода, – зітхає пан Носик, але по ньому й не скажеш, що йому прикро.
Юзик хотів би багато про що розпитати, але детектив не дає йому й рота розтулити. Починає запитувати сам:
– Як почувається тітка з Голубкова? – звучить дивне запитання.
Юзик робить великі очі.
– Тітка з Голубкова? Я не маю там ніякої тітки.
– Не біда! – сміється детектив Носик. – Може, маєш дядька або шваґра?
– Також ні. Не маю там нікого.
– А проте збираєшся туди.
– Я? До Голубкова? Ви помиляєтеся!
Пан Носик плескає його по плечу і додає заспокійливо:
– Маєш рацію. Я помиляюся. А до Голубкова раджу тобі якось поїхати. Гарне місто.
Залишивши Юзика з роззявленим ротом, він вийшов із майстерні. І повернувся на вулицю Перелітних птахів.
Зупинився аж перед будинком. Відчинив хвіртку і погукав:
– Кубо! Кубо!
Але Куби не було.