Годинникар зі стрілкою спокійно повернувся на вежу. Не гаючи часу, він прив’язався мотузкою до товстої балки і заліз на циферблат велетенського годинника. Аля з Недопопелюшкою подавали майстрові інструменти.
Коли Аля визирнула з вежі, у неї закрутилося в голові – тут було надто високо. Якби ненароком мотузка обірвалася, Недождень неминуче розбився б. Але він, здавалося, зовсім забув про небезпеку і з насолодою працював.
Цифри на циферблаті радісно усміхалися йому, наче давньому знайомому. І знімали капелюхи, коли майстер постукував по них дзвінким молоточком: дзень-ззень, дзень-ззень! На циферблаті відчинялися віконечка і звідти нетерпляче визирали хвилини й секунди – ох, як їм хотілося вийти на волю! А поважні години сварили їх, щоб не заважали майстрові працювати.
І годинникаря охопила така радість, що він заспівав! Години, хвилини й секунди йому підмугикували, а цифри затанцювали старовинний королівський балет.
- Ну хто відгадає,
- чому так буває –
- годинник не всім
- один час відбиває.
- Комусь – поспішає,
- комусь – відстає,
- а декому навіть
- назавжди стає!
А години так відповіли майстрові:
- Бо кожна година – неначе людина,
- вона циферблатом крокує невпинно.
- І дехто годині іти помагає,
- а дехто годину безжально вбиває!
Пісню підхопили хвилини:
- А кому приємно, щоб його – вбивали?
- А кому приємно, щоб його – втрачали?
- А кому приємно, щоб його – губили?
- Кожному приємно, щоб його любили!
Не втрималися й секунди. Вони заспівали:
- А дехто години вбиває!
- А дехто хвилини втрачає!
- А дехто секунди губить!
- Бо дехто свій час не любить!
І знову заспівав годинникар:
- А коли щодня і щогодини
- не втрачаєш ти ані хвилини –
- стане другом диво-циферблат,
- і в справах завжди буде лад.
А далі всі підхопили хором:
- Бо кожна година, неначе людина.
- Вона циферблатом крокує невпинно.
- Тому ти годині іти помагай,
- тому ти ніколи її не вбивай!
І ось уперше за багато років годинник почав вибивати час. З гарними мелодійними передзвонами він відбивав дев’яту годину ранку. Аля з Недопопелюшкою слухали його й дивилися з бійниці вежі на місто. Воно лежало перед ними наче на долоні.
Раптом до них долинув невиразний гомін. Аля побачила, що до площі суне величезна юрба. Вів її Недоладько.
Недопопелюшка потягла Алю вниз, радісно вигукуючи:
– Це Недоладько, Недоладько прийшов!
Недоладько дуже втішився, коли побачив дівчаток живими й здоровими.
– А ми прийшли тебе визволяти, – звернувся він до Алі.
Аля обернулася і впізнала багатьох знайомих недоладян. Потім знову перевела погляд на Недоладька і раптом ляснула себе по лобі.
– Стій тут, нікуди не йди! – гукнула вона йому і зникла в замку.
Дівчинка побігла на кухню, знайшла в каміні кілька холодних вуглинок, міцно затисла їх у кулаці і побігла назад.
– Стань отут, Недоладьку, – хвилюючись, попросила Аля. – Зніми, будь ласка, капелюха і повернися обличчям до сонця.
Вона поставила Недоладька впритул до кам’яного муру, взяла в пальці вуглинку і намалювала йому друге вухо, підправила ніс і продовжила закоротку ліву ногу.
Але нічого не змінилося. Що ж вона забула? Так, ямочку! Тремтячою рукою дівчинка торкнулася середини Недоладькового підборіддя…
І сталося диво! Вухо стало справжнім, перекривлена постать вирівнялася, нога подовшала… Перед Алею стояв стрункий, гарний хлопець. Недоладька важко було б упізнати, якби не його щирі очі та добра й лагідна усмішка.
Аля аж сяяла від задоволення.
Хтось торкнувся її руки, і дівчинка побачила Недовуса, що стояв поруч і благально дивився на неї. Аля зрозуміла все без слів і швиденько домалювала йому правого вуса. Вус одразу ж перетворився на справжній.
Ось коли Алі довелося попрацювати!
Недоладяни тісно її обступили. Знадобилася не лише Алина голка з ниткою, а й викрутка, вуглинки та ще багато різних інструментів, що їх позносили недоладяни.
Сонце підбилося височенько, та Аля усе ще доробляла – домальовувала, зашивала, докручувала, прибивала.
А коли врешті спинилася перепочити, то побачила, що навкруги кипить робота. Недоладяни вже самі допомагали один одному. На площі стояв гамір: там щось прибивали, там пиляли, там клепали. І всюди сяяли усмішки! Усмішки, яких раніше так бракувало в цій країні!
Нарешті Аля згадала про годинник. Його стрілки показували за п’ятнадцять хвилин дванадцяту. Дівчинка побігла шукати Недоладька. Він саме щось пиляв разом з Недоштаньком, в якого штани вже мали обидві холоші.
– Ну от, – сказала їм Аля. – Тепер я спокійно можу повертатися додому. Адже я навчилася доробляти все, що починаю! Ходімо швидше до годинника, бо в нас обмаль часу! Кличте з нами всіх, хто хоче покинути цю недоладну країну.
Та Недоладько, опустивши голову, чомусь знічено переминався з ноги на ногу.