Отакої!
Сашко схопив картку, так і сяк вертів її, але дарма! На ній нікого не було! Не було – і квит!
«Треба показати татові цю фотокартку!» – майнуло в Сашковій голові. Але з порога кімнати хлопець повернувся назад. Ні, тато – серйозна людина. Він ніколи не повірить у таке. Розповісти мамі? Одразу підуть ахи та охи…
От і виходить – краще мовчати, подалі від гріха.
Сашко закинув фотокартку між книжки на полиці і забув про неї, як і про невідомо куди зниклий список.
Але з того злощасного дня з ним почали коїтись неприємні речі. По-перше, він зовсім перестав розуміти, як складати моделі!
Сміхота! Сашко навіть сестрі Наталці не зміг зліпити примітивну саморобку, що їх ото креслять у журналі «Малятко».
По-друге, тепер на будь-яке зауваження вчителя праці Тиберія Тиберійовича Сашко відповідав: «Ет, сяк-так буде!»
А за сяку-таку роботу й оцінка, звісно, може бути тільки сяка-така. Отак і сталося, що вперше Сашко приніс додому табель, де проти слів «трудове навчання» шкірив зуби жирний «трояк». Він був не один у стовпчику цифр.
Бо, ніде правди діти, усе, за що тепер брався Сашко, він робив сяк-так.
– Ох! Ах! – сказала Сашкова мама. – Дитина перевтомилася! Дитині конче треба відпочити!
І Сашка на зимові канікули відправили в село до дідуся.