Ось кому можна розказати все!
Ось хто повірить кожному його слову!
Який він віслюк! Як же він раніше не згадав про Алю!
Адже ж зустрів її в селі і дізнався, що й вона приїхала на зимові канікули до своєї бабусі.
Аля ж, побачивши, що Сашко від її удару не падає і не помирає, заспокоїлась. Але тепер заметушився Сашко.
– Алько! – аж підстрибував він з нетерплячки. – Гайда до нас, я тобі таке розкажу!
Вони навіть ноги на порозі як слід не обмели віником, так у снігу й шмигнули в найдальшу кімнату.
І там Сашко розповів Алі про свої незгоди. Коли він замовк, Аля спитала:
– Як-як він сказав? «Тепер замість мене матимеш сяк-така»?
– Еге! – ствердив Сашко. – А де я його матиму і навіщо він мені?
– Слухай! – зашепотіла Аля. – Раз ТОЙ був на фотокартці, може, й ЦЕЙ на фотокартці? У твого дідуся є фотокартки?
Звичайно, у дідуся був альбом, до якого він акуратно вкладав картки Сашкового тата, мами й самого Сашка. Хлопець зняв альбом з етажерки, вмостився поруч з Алею на канапі й почав гортати цупкі альбомні сторінки.
В альбомі було багато різних фотографій. А ось і останнє фото з моря. На ньому Сашкові тато й мама стоять на березі, а між ними…
Хто ж це між ними?
Хлопчик схопив фото за ріжок, намагаючись витягти цупкий аркушик. Але шарпнув невдало, фото надірвалося, і з нього на альбомний аркуш щось вискочило!
Точніше, це було не ЩОСЬ, а ХТОСЬ!
Цей «хтось» перелякано обмацував і оглядав себе з усіх боків, незграбно нагинаючись, бо схожий був на футляр для окулярів, до якого причепили тоненькі ручки та ніжки. Вужчий зверху, ширший знизу, він скидався ще й на сплющену з двох боків грушу.
Подібності до футлярчика надавав йому металевий замочок-«блискавка», що оббігав його довкола. Язичок «блискавки» теліпався під правою пахвою дивного футлярчика.
Скінчивши себе обмацувати, він полегшено зітхнув:
– Х-ху! Цілий! А я вже було подумав, що ти мене перервеш надвоє!
