Враз Дирмидонт Пирмидонтович з усієї сили грюкнув кулаком по столу.
Сяк-так з несподіванки підскочив і перекинувся, задерши ноги.
– Є така людина! – гукнув голова. – Вірка-бібліотекарка! Чиста душа! Йдіть до неї!
– Ой! І справді! – в один голос вигукнули Аля з Сашком.
Схопивши рукавичку, в яку вже встиг заскочити сяк-так, Аля рушила з кімнати, та її зупинив Дирмидонт Пирмидонтович.
– Я не дуже вірю, що у вас щось вийде, – ховаючи очі й покашлюючи, мовив він, – але… гм-гми… але якби сталося так, що ви туди потрапите… – голова благально подивився на Алю, – скажи йому, попроси, хай повертається! – і Дирмидонт Пирмидонтович, наче засоромившись, відвернувся.
* *
Хоч у понеділок у Вірки був вихідний, проте вона сиділа в бібліотеці і складала список нових книжок. У кімнаті було незатишно, бо всі горщики з квітами Вірка повідносила додому, щоб не померзли.
Сама вона замоталася у величезну квітчасту хустку, немов качан кукурудзи. З хустки стирчав тільки кирпатий ніс та пасмо волосся, що й кольором нагадувало підсохлу кукурудзяну косу.
На стіні, наче напівживі, цокав годинник з віконцем над циферблатом, звідки кукала зозуля. Маятник повільно гойдався, наче роздумуючи, чи не зупинитися йому на такому холоді назовсім, бо як у таких умовах працювати?
– Ви хочете щось взяти? – привітно пробубоніла з хустки Вірка. Напевно в неї була нежить.
«Безсовісний Дир-Пир, – подумала Аля. – З осені обіцяє полагодити опалення, а Вірці тут хоч помирай!»
– Ні, ми не по книжки, – вголос мовила дівчинка. – Ми по допомогу. – І, видихаючи клуби пари, Аля розповіла Вірці про сьогоднішні пригоди.
Вірка слухала, не перебиваючи, лише час від часу охкала або сплескувала руками.
– Який жах! – сказала вона, коли Аля замовкла. – Це просто неймовірно!
– Пані Віро, ви нам не вірите?! – розпачливо вигукнула Аля.
Знову сплеснувши в долоні, Вірка аж задихнулася:
– Та ні! Я вам вірю, вірю! І дуже-дуже хочу допомогти, лиш не знаю як… – і по цих словах Вірка-бібліотекарка… зникла!
Аля з Сашком здивовано роззирнулися.
Кімната наче була та сама. Але стеля стала нижчою, стелажі… Ой, та це зовсім не стелажі! Просто на підлозі купами складені папери, стоси паперів, аж під стелю. І між ними ледве можна протиснутись.
– Давай вибиратися звідси! – чомусь пошепки сказала Аля.
Вони обережно почали протискатися між пожовклих стосів, почуваючись наче в лабіринті. І тут Аля помітила, що на них немає їхніх пальт. Аля мацнула себе за голову, глянула на ноги – шапки теж не було, а на ногах були сандалі. Сашко був у кросівках, футболці і в літніх шортах. Дива!
Тут почувся якийсь шерех. Аля визирнула з-за купи паперів і побачила перед собою кілька столів. За ними, як у читальному залі, сиділи читачі й читали такі самі папери, які лежали в стосах.
Ну й дивні були ці читач! Однаковісінькі, точно такі, як сяк-так номер вісімдесят вісім, але з різними номерами на спинах. Це було смішно, бо вони скидалися на футбольну команду, що прийшла до бібліотеки і розсілася за столами. Аля пирснула.
– Що там таке? – спитав Сашко з-за її спини.
– Тс-с-с! – зашипіла на нього Аля. Поки-що їх ніхто не бачив, але це могло статися кожної миті.
– Чалапай тихенько за мною! – шепнула вона Сашкові й почала пробиратися до дверей.
Над дверима у Вірки висіла емблема – стара мудра сова, карбована на міді і прибита на зріз дерева. Зараз над дверима не було нічого.
Та Аля вже й так усе зрозуміла – вони опинилися в Країні сяк-таків.