Але перш ніж сяк-так встиг сховатися, Сашко розгледів номер на його спині – дві вісімки. Це був старий знайомець – сяк-так номер вісімдесят вісім з дідусевого альбому. Сашко зрозумів, що сяк-так розшукав Недочеревика і все йому розповів. Чаклун негайно примчався, щоб врятувати свій підлий задум.
«Ну, стривайте! – подумав Сашко. – Зараз ви побачите!»
Він став на узвишші поруч з Алею, повернувся спиною до Недочеревика, обличчям до натовпу і сказав:
– Так, я справді написав цю ябеду. Я справді образив свого Інструктора-Конструктора. Але я зрозумів, що вчинив недобре. Бачите, я прийшов сюди. Я прийшов, щоб просити в нього пробачення. Я прошу тебе, повертайся разом зі мною! Я обіцяю, що ніколи нічим не ображу тебе!
Сашко напружено вдивлявся в море облич. І раптом побачив, як крізь юрбу протискується якийсь хлопчина. Ось він уже близько. Ось він скочив на поміст!
Так, це був він, Сашко з татусевої фотокартки! Як дві краплини води схожий на Сашка, він простяг руку і широко усміхнувся. Сашко схопив її обома руками і жадібно розглядав двійника.
– То ось ти який! – нарешті спромігся Сашко.
– Який? Ти мене уявляв іншим?
– Та ні… Радше ніяк не уявляв, – Сашко помовчав. – То ти повернешся?
Інструктор-Конструктор ствердно хитнув головою:
– Так. Піду збиратися.
– То ми вже ніколи більше не побачимось?
– Навпаки, тепер ми ніколи не розлучатимемось!
Інструктор-Конструктор вже повернувся, щоб іти, але тут Сашко раптом щось пригадав.
– Стривай! – схопив він двійника за руку. – Це правда, що ти винайшов прилад…
Не давши Сашкові договорити, Конструктор сягнув до кишені і подав Сашкові плескатий предмет, що нагадував сучасний айфон.. Але замість багатьох кнопок на ньому була лиш одна – червона.
Сашко обережно узяв прилад.
– І це правда, що якщо натиснути на кнопку, то весь папір одразу перетвориться знову на дерева?
– Правда, – сказав Конструктор.
– А чому ти не натиснув?
– Це може зробити лише людина, – пояснив Конструктор.
Сашко глянув на Алю. Вона напружено чекала, що вирішить Сашко. Підбадьорюючи його, вона сказала:
– А поети писатимуть вірші крейдою на парканах. І писати нехай усі вчаться на віршах, а не на ябедах!
– Не натискай! Не натискай! – раптом заверещав Недочеревик, зрозумівши, що хоче зробити Сашко. Він підстрибував на даху як навіжений. Переляканий сяк-так № 88 вчепився в телевізійну антену.
А Сашко затамував подих і… натиснув червону кнопку.
Тієї ж миті знявся сильний вітер. Вдалині, над високою скелею, на якій стояло місто королеви Сяк-Такеви, щось забіліло. Здавалося, то кружляють якісь птахи.
Але то були не птахи. Це вітер розносив над країною аркуші паперу – чисті і вже пописані.
Вітер підібрався й до Алиної кишені, висмикнув Сашкову ябеду і кинув на землю. Аркуш впав недалеко від дівчинки і розтав, наче шматочок густого туману. На його місці з’явився тоненький пагінець з дубовим листочком.
Стрімкі голі схили велетенського урвища засівалися й засівалися папером, а веселий вітер надносив з міста нові й нові хмари папірців. Він розтрушував пожовклі стоси, пробирався в зачинені кімнати, вигрібав, вимітав папери з підвалів і виносив їх через розчахнуті вікна. Вітер лоскотав сяк-таків під пахвами, вони піднімали руки, і тоді кмітливий вітер смикав язички їхніх «блискавок» і висмикував звідти цілі кипи папірців.
І ось уже сильний порив вітру підхопив і Алю з Сашком, розмаявши дівчинці незаплетену косу. Але діти ніскілечки не злякались, бо знали, що цей вітер не заподіє їм нічого лихого. Стрімкий повітряний потік здіймав їх усе вище й вище.
Аля побачила, як даленіє майдан з людьми, що махали їм руками. Побачила, як інший порив вітру підхопив карлика Недочеревика, і той, перекидаючись у повітрі, зник у невідомому напрямку.
Ось вони вже над містом королеви Сяк-Такеви. Полем від міста бігли, схопившись за руки, Сякусь із Такусем. У різні боки від королівської резиденції розбігалися Байдуж із байдиками.
А папери усе ще сипались і сипались згори, кружляючи між Алею й Сашком, наче сніг у хурделицю.
Вітер дмухнув Алі просто в обличчя, аркушик паперу вколов дівчинку гострим краєчком біля ока. Аля сховала обличчя в долонях…