Це було неймовірно!
Щоб карлик Недочеревик боровся з сяк-таками, які вкрали зі стіни Першого Недорадника, – у таке Аля повірити не могла!
Але розгадувати цю загадку зараз було ніколи. Не можна гаяти часу, адже тепер, коли вони знали, що за ними стежать, треба було якнайшвидше дістатися до міста і десь у ньому заховатися.
– Ходімо швидше! – сказав Сашко.
Але щойно вони рушили далі, як їх зупинив папуга. Він злетів з гілки і зашарудів у кущах, звідки вискочив сяк-так № 66.
– Сюди! Сюди! – гукав Фері. – Я дещо знайшов!
І Аля з Сашком побачили, як папуга вилетів з кущів, тримаючи щось у дзьобі. Він підлетів до Сашка, сів на його наплічник і простяг знахідку хлопцеві, переможно покосивши оком на Алю.
– Що там? – нетерпляче спитала Аля.
Це був папірець.
Сашко розгладив його. На ньому було написано:
Я б Е д А
Її Обіцяльній Величності Королеві Ябільшенебуді від Її Відданого Підданого Шпигуна-Шмигуна сяк-така № 66
Ваша Обіцяльна Величносте, згідно з Вашим наказом, я стежив за кордоном з Країною якоськів. Зауваживши невідомих осіб, що перемістилися у вищезазначеному районі через вищезгаданий кордон, я встановив за ними нагляд відповідно з Вашими інструкціями…
Сашко відірвався від папірця і сказав:
– Це ж він пише про нас! Про те, як стежив за нами!
Тільки дивно, що він поміняв собі начальство! Чому це він перестав служити королеві Сяк-Такеві, а влаштувався оцим, як його?.. – Сашко підніс папірця до очей, ага: шпигуном-шмигуном… до королеви Ябільшенебуди?
– Сашко, давай додамо цю загадку до інших, які нам треба буде розгадати, і біжимо далі! Бо нам доведеться ночувати серед поля!
Справді, сонце невпинно хилилося до обрію.
Сашко зіжмакав папірця, жбурнув його в кущі і рушив за Алею.
І ось перед ними з’явилися перші будинки незнайомого міста.
На перший погляд це були будинки як будинки. Тільки всі вони були пописані! Пописані зверху до низу! Пописані були дахи, ворота та паркани. Поперек вулиць були понатягувані шматки полотна, теж з написами. Обабіч стояли бігборди з написами. А оскільки довкола вже стемніло, скрізь запалювалися біжучі неонові написи. І кожен з цих сотень, тисяч написів щось обіцяв!
Вражені мандрівники йшли вулицями міста, не встигаючи прочитувати всі написи. Щось із тими написами було негаразд! І лише тоді, коли вони вийшли на центральний майдан і побачили над ним велетенські написи, Аля нарешті зрозуміла, у чому річ. Ці обіцянки виконати було неможливо! Ну справді, як можна виконати такі обіцянки:
- «ОБІЦЯЄМО НЕ ЧУТИ!»
- «ОБІЦЯЄМО НЕ БАЧИТИ!»
- «ОБІЦЯЄМО НЕ ДИХАТИ!»
- «ОБІЦЯЄМО НЕ ЖИТИ!»
Саме ці написи світилися над головним майданом.
Майданом гуляли різноманітні обіцянки.
Тут були обіцянки-діти і обіцянки-дорослі. Обіцянки-дядьки і обіцянки-тітоньки.
Дорослі обіцянки здебільшого мали поважний вигляд. Якщо можна мати поважний вигляд, вбравшись у саму спідничку на бретельках або маючи на собі тільки штани й краватку. Вбрання було паперове, з тими самими написами уздовж і впоперек. Проте в кожного бульбашкового громадянина Недоладії бовтався на шворці, чи стирчав за паском штанів, чи виглядав з кишені мобільний телефон!
«Ти диви, які вони тут усі круті!» – подумала Аля.
Найбільше було обіцянок політичних і депутатських. Аля з Сашком здогадалися про це, пробігаючи очима обіцянки на штанях та спідничках. Та ще з їхнього пихатого й гордовитого вигляду. Обіцянки так поважно ступали і так надималися, що ледь не лускали. Неонові вогні переливалися на їхніх бульбашкових обличчях і животах. І саме тому вони були страшенно схожі між собою, незважаючи на різні написані на них слова.
Іноді траплялися й містяни звичного вигляду. Але йшли вони, боязко позираючи спідлоба і, вочевидь, поспішаючи.
Одного такого містянина Аля насмілилася зупинити.
– Скажіть, будьте ласкаві, – звернулася вона до худорлявого хлопчини в окулярах, – як називається це місто?
Хлопець окинув поглядом Алю з Сашком і насторожено спитав:
– А ви… хто такі?
– Ми… ми просто мандрівники! – сказала Аля.
– То ви не обіцянки?
– Ні-ні! – покрутила Аля головою. – Хіба ми на них схожі?
– Ніби не схожі… – протягнув хлопець, – …але настали такі часи, що довіряти нікому не можна…
– Нам можна! – обізвався Сашко.
Хлопець спідлоба глянув на нього і спитав:
– То що ви питали?
– Ми питали, як називається ваше місто…
– Невже ви й справді не знаєте, що знаходитесь у столиці Недоладії? – знову підозріло звузив очі незнайомець.
– Як – у столиці? Столиця Недоладії – Недоград!
– А, то ви лиш придурюєтесь, що нічого не знаєте! А звідки ви знаєте про Недоград?
– Послухайте, – Алю вже почала дратувати підозрілість незнайомця, – краще десь присядьмо, бо ми трохи стомилися в дорозі, і тоді ми геть усе розповімо!
Трошки повагавшись, незнайомець кивнув:
– Добре, ходіть за мною!
Пройшовши кілька вулиць, вони звернули в тісний провулок і підійшли до невеличкого двоповерхового будиночка. Сторожко озирнувшись на всі боки, хлопчина умовним стуком постукав у двері.