Монці з густою чорною, як сажа, бородою, із сережкою у вусі й люлькою в руці, прищурив єдине око.
– Та що ви, хлопці, таке кажете, – щиро обурювався він. – Ніякого коня я не крав.
– Монці, який бо ти смішний! Ти ще скажи, що слона сьогодні на базарі продавав, – Голий напирав на цигана, хоч і був найменший з усіх. – Давай по-доброму: ти нам – коня, а ми тобі – нічого. До речі, Монці, познайомся, – взяв він Івана за руку. – Це чемпіон Республіки з боксу, – брехав, не червоніючи, Міха.
– Монці, ти ж любиш боксувати, правда? Може, спробуєш? Поважна публіко! – підняв хлопець руки догори, як це робив увечері Пандорський. – Смертельний номер! Поєдинок двох знаменитих атлетів! Вперше на арені! Сьогодні граємо, а завтра виїжджаємо!
Бачачи, що товариство налаштоване рішуче і вже взяло його в коло, досвідчений злодій вирішив, що здоров’я цінніше за будь-якого коника.
– Чесно вам кажу, хлопці, – Монці вивів із похиленої хати жеребця з червоними шовковими стрічками в гриві. – Він сам до мене прийшов.
Вантажники засміялися.
– Ага, – не втримався Голий. – Отак постукав копитом у вікно і промовив: «Монці, пусти заночувати, бо надворі зимно».
Усі зареготали. Навіть циган.
– І щоб я тебе біля цирку більше не бачив, – пригрозив на прощання Голий. – Бо голову відгризу! Ти мене знаєш!
Монці мовчав, глибокодумно потягуючи надщерблену череп’яну люльку.
Зате не мовчала мадам Бухенбах.
– Кохані мої, – літала вона від Івана до Міхи. – Ви врятували наш цирк.
– Не ми одні, пані, – заперечував Голий. – Просто іншим приятелям зранку на роботу.
– Пандорський! – гукнула мадам Бухенбах імпресаріо. – Шампанського! Я хочу шампанського!
Той, позіхаючи, виліз зі свого блакитного вагончика.
– Мадам! Де я його візьму серед ночі?
– Не знаю! Ти ж фокусник! Витягни його з капелюха замість кролика! – відрізала вона і повела хлопців у директорську.
– Ви шукаєте сторожа? – насмілився запитати Голий.
– Так, – ствердно кивнула мадам. – Через цього пияка Азара нас уже тричі грабували. Уявляєте?
– Пані, вважайте, що ви його знайшли, – встав Міха.
– Кого? – не зрозуміла директриса.
– Вартового вашого неперевершеного цирку, – впевнено відповів Міха. – Дозвольте відрекомендуватися: добродій Міха Голий з Привокзальної, – і він театрально схилив голову.
Усе було б чудово, якби не його дивовижний костюм, який складався з елементів одягу різних стилів, часів і народів, знайдених у найкращих смітниках столиці.
Пані Бухенбах розсміялася.
– Мадам, – спробував втрутитися в ситуацію Іван Сила, але вона спинила його рукою.
– Так це ви, юначе, знайшли коня? – вона запалила цигарку.
– Я, пані, – кивнув Міха.
– У вас таке веселе обличчя, ніби ви щойно вийшли з буцегарні.
– Ви ж бачите, який чепурун! Привідкрию вам таємницю, мадам, але через африканський темперамент, розгнівавшись, я ріжу челядь, як курей.
– Ох як усе цікаво! Як і в кіно! Однак чи це не ви часом, юний нахабо, поцупили мого Альфонса? – кинула вона кинджальний погляд на хлопця.
Голий почервонів:
– Якби це зробив я, то ваш коник уже б гарцював під яким-небудь бравим гусарським полковником.
– Гаразд, нам саме такого сторожа й треба! Я беру вас, – вона пустила йому в очі цівку диму. – І знаєте чому? Лисиця ніколи не краде курчат поблизу своєї нірки.
Вона голосно засміялася і наказала виділити вагончик Азара для друзів.
– Чергуватимете вдвох, голуб’ятонька, – закінчила мадам Бухенбах перемовини, щаслива, що владнала відразу обидві справи.