Село Місячна Затока

Звати мене Джон Стенчард. Історія, яку я збираюся вам повідати, почалася, коли мені було п’ятнадцять років.

У селі Місячна Затока посеред ночі здійнялася страшенна буря. З моря дув шалений вітер, від чого хатинку, де я мешкав, трясло, аж у вікнах дзенькотіли шибки. З дахів зривало черепицю й розкидало по всій околиці. В бухті здійнялися величезні хвилі, вони билися об прибережні скелі й урешті затопили бруковані вулички села.

Наступного ранку нам довелося чалапати багнюкою, бо церковні дзвони кликали на недільну службу. Люди посідали на лавках, кутаючись у теплу одіж, а містер Гленні, наш священик, тим часом почав проповідь. Зненацька за церковними стінами щось стукнуло, наче біля берега хвиля вдарила човна об пірс. Люди поскакували з місць і стали прислухатися. Моторошний звук пролунав ще раз – зі склепу під церквою.

– Це Чорнобородий! – вигукнув хтось.

Парафіяни здригнулися. Адже Чорнобородим називали Джона Могуна, одного багатія, якому сотню років тому належало наше село. Труна його стояла якраз під церквою. Однак селяни вірили, що привид Могуна й досі розгулює Місячною Затокою, охороняючи скарби, які він закопав перед смертю.

Та містер Ґленні тільки розсміявся.

– Ніякі це не привиди, – заспокоїв він людей. – То вода залила склеп, від чого труни погойдуються й б’ються одна об одну.

Та мене це не переконало, бо ті столітні труни вже давно мали б струхлявіти. А звуки, які ми чули, могло видавати тільки тверде дерево.

Після служби я поспішив надвір перевірити, у чім річ. Зазвичай при вході до склепу був намертво припнутий важезний камінь, але повінь його відкотила. На свій подив, я побачив за ним темний тунель, що вів під церкву.

Чутки про Чорнобородів скарб поглинули всі мої думки. Чи міг Могун його заховати у своєму склепі? Я за всяку ціну хотів про це дізнатися.

Та все одно мені довелося йти додому по свічки, до того ж я запізнювався на обід. Отож вирішив повернутися пізніше й тоді вже пошукати скарб.