Бухта

Ми дісталися бухти опівночі. Кілька інших контрабандистів ховалися під бескидом. Вони нетерпляче тупцювали на березі. Побачивши, що я прийшов з Ельзивіром, чоловіки привіталися зі мною, мов із давнім другом.

– Судно незабаром прибуде, – сказали вони мені. – Почекай разом з нами.

Минуло кілька годин. Я не міг всидіти на місці від хвилювання.

Аж ось нарешті…

– Пливе! – вигукнув хтось.

Усі кинулися підтягувати судно ближче до берега. Важкі діжки з бренді передавали з рук в руки і складали на підводі. Незабаром усі діжки було перевантажено й судно вирушило назад у море. Якраз тієї миті один із контрабандистів помітив серед скель чиюсь постать.

– Гляньте он туди, – прошепотів він. – Там шпигун!

Кілька чоловіків кинулися за незнайомцем. Через кілька хвилин вони повернулися, тягнучи за собою містера Маск’ю!

– Застрельте його, – запропонував хтось.

– Не чіпайте! – вигукнув Ельзивір. – Лишіть його на мене, а самі йдіть собі.

Усі знали, що Маск’ю вбив Ельзивірового сина. Тепер батькові випала можливість помститися. Контрабандисти забрали діжки й лишили нас із полоненим.

Розлючений Ельзивір витягнув пістоля й приставив до голови судді.

– Пожалійте мене, містере Блок, – колінкував Маск’ю. – Ох, відпустіть, благаю!

– Ельзивіре, – гукнув я. – Не стріляйте! – Я теж ненавидів Маск’ю, та не міг дозволити корчмареві вбити його, адже це був батько Ґрейс.

Блок глянув на мене і опустив пістоля. Аж тут у нас над головами пролунав крик:

– Зупиніться! Іменем короля!

На вершині бескиду з’явилися десятки солдатів.

– Я тут, – заверещав суддя. – Рятуйте!

Солдати звели гвинтівки й вистрілили. Ельзивір та я ухилилися, а от містер Маск’ю куль не оминув. Він тут-таки впав мертвий.

– Мерщій до скель! – звелів мені Ельзивір.

Я кинувся бігти, та знову почалася стрілянина й одна куля влучила мені в ногу. Біль був нестерпний. Ельзивір підбіг до мене й допоміг підвестися.

– Пробач, Джоне, – сказав він, – але солдати подумають, що це ми вбили Маск’ю. Якщо нас упіймають, то повісять, тут і сумніву нема.

Ми могли втекти хіба що вузенькою стежиною, що кривуляла аж до крутого схилу бескиду. Під нами зяяло глибочезне провалля, та Ельзивір жодного разу не послизнувся сам і не дав упасти мені.

Коли ми дісталися вершини, я ліг на м’яку травичку, скарлючившись від болю.

– Не можна зупинятися, хлопче, – сказав Ельзивір. – Незабаром солдати зметикують, як сюди підібратися.

Він завдав мене собі на спину й поспішив далі полями, струмками, доки ми дісталися старого кам’яного кар’єру та знайшли там вхід у печеру.

Ельзивір дав мені води, потім розпалив багаття.

– Ховатимемося тут, поки твоя нога загоїться, – вирішив він. – А тоді треба буде якось пробратися до контрабандистів і втекти на їхньому судні за кордон.

Моє одужання затяглося на кілька тижнів. Ельзивір щодня промивав мені рану й годинами розмовляв зі мною про різні дрібниці, аби я не думав про біль. Виходячи на пошуки харчів, він дуже ризикував. А якось корчмар не повертався протягом кількох днів.

Я страшенно боявся ночувати в печері сам. Вітер стогнав біля входу, а від багаття по стінах снували моторошні тіні. Я сидів, стискаючи в руках медальйона з Чорнобородової труни, й читав молитву, написану на папірці всередині. Що як саме вона захистить мене від злих духів?

Якось уночі я помітив на тому папірці дещо дивне. Кілька слів було написано темнішим чорнилом.

Коли я уважніше прочитав ці слова, думки мої знову полинули до скарбу Чорнобородого. Чи це, бува, не вказівка на місце сховку? Коли я показав папірця Ельзивірові, у того аж очі заблищали.

– Джоне, – звернувся він до мене, – перш ніж приїхати до Місячної Затоки, Чорнобородий мешкав у Карисбрукському палаці. Тепер там в’язниця, проте я чув, що всередині є глибокий колодязь – студень!

– Ельзивіре! – скрикнув я. – Напевно, скарб там і заховано: вісім кроків униз до студня.