Студень

Коли я нарешті одужав, ми вирушили до Карисбрукського палацу. Того вечора над ним скупчилися чорні хмари. Ельзивір сіпнув за дзвінок, що висів біля величезних залізних воріт. За якусь мить ворота зі скрипом відчинилися, й тюремний вартовий, вигулькнувши з-за них, посміхнувся до нас жовтими зубами. Минулої ночі Ельзивір уже таємно з ним зустрічався, і той погодився провести нас до в’язничного студня, але тільки якщо стане нашим спільником. Вартовий мав хитрющий погляд, я не довіряв йому, та ми не мали вибору.

– Ворушіться, – гаркнув він. – Хутчіше!

Ми пішли довгим темним коридором, і я чув, як у камерах стогнуть в’язні. Охоронець відімкнув якісь двері й штовхнув їх. Через заґратоване вікно лилося місячне світло, тож ми чітко побачили дірку в підлозі. На мотузці над цією діркою висіло брудне цеберко.

Я зазирнув у засмальцьований колодязь, пам’ятаючи слова з Чорнобородової записки – двадцять п’ять метрів униз. Там, у глибині, густій темряві, здавалося, не було краю.

– Ось ваш студень, – сказав вартовий. – Де тоді скарб?

– Ми думаємо, що його заховано в студні, – відповів я. – Я найлегший, тому ви б могли спустити мене до колодязя в цебрі. Коли відрахуєте двадцять п’ять метрів мотузки, якраз там і будуть коштовності.

– Джоне, – прошепотів Ельзивір, – будь обережним. Я вже втратив сина. Ти для мене дорожчий за всі скарби світу.

Я сів у цеберко, й Ельзивір з вартовим заходилися опускати мене в моторошну безодню. Що далі, то кружальце світла над моєю головою робилося меншим.

– Джоне! – врешті закричав Блок. – Ми опустили тебе на двадцять п’ять метрів.

Я підняв ліхтаря й озирнувся. Понівечені часом цеглини студня геть поросли мохом.

Однак я завважив, що одна з них вирізняється від решти, бо не така стара. Серце мені йокнуло – невже я знайшов скарб? Я обережно витягнув цеглину зі стіни. У невеличкій заглибині… намацав торбинку. Коли я виймав її звідти, мої руки тремтіли, але я все-таки розв’язав вузлика й зазирнув усередину.

– Що-небудь знайшов? – закричав вартовий.

У торбинці був чималий діамант, розміром, як волоський горіх.

– Так! – закричав я у відповідь. – Я знайшов скарб! Витягайте мене!

Опинившись на поверхні, я вистрибнув з цебра, урочисто тримаючи торбинку в руці. Аж тут мене наче громом ударило – вартовий наставив на мене пістоля.

– Віддавай скарб, – наказав він, – бо вб’ю.

Зненацька на нього кинувся Ельзивір, і вони заходилися несамовито гамселити один одного. Вартовий був кремезніший, та навряд чи сильніший. Коли тюремник знову кинувся на Блока, той перекинув нападника через плече.

Я почув страхітливий зойк – це вартовий упав у студень. Там його крик поступово стих.

– Хутчіше, Джоне, – поквапив мене Ельзивір, – сюди може прибігти інший вартовий.

Коли в’язничні ворота з гуркотом за нами зачинилися, ми побігли геть, міцно тримаючи скарб.