Торговець діамантами

Тієї ночі Ельзивір домовився з капітаном одного корабля, щоб нас підвезли до Гааги, голландського міста. Він чув, що там можна вигідно продати коштовності. Я сидів на палубі й роздивлявся, як діамант виграє в місячному сяйві. Мій друг теж дивився на камінь, проте якось стурбовано.

– Джоне, – звернувся Ельзивір до мене, – відколи ти взявся шукати цей скарб, удача від тебе відвернулася. Гадаю, цей камінь проклятий.

Але я не слухав. Натомість мріяв, як повернуся до Місячної Затоки вже заможним чоловіком і одружуся з Ґрейс.

У Гаазі ми дізналися, що найбагатший торговець діамантами, чоловік на ім’я містер Алдобранд, мешкає у величезному білому маєтку на околиці міста. Ми з Блоком прийшли до торговця додому. Я постукав у двері, й нам відчинив старий зі зморшкуватим обличчям.

– Це ви містер Алдобранд? – запитав я. – Ми прибули до вас аж із самої Місячної Затоки, щоб продати один діамант.

Старий висмикнув камінь з моєї руки і певний час його розглядав.

– Ну, тоді заходьте, – нарешті вимовив він.

Містер Алдобранд повів нас довгим коридором, де стояло кілька вартових. Вони підозріливо витріщалися на нас.

– Не бійтеся їх, – пробурмотів містер Алдобранд, – це лише мої охоронці.

Старенький завів нас у кабінет, заставлений запорошеними книжками. Сонце хилилося до заходу, і його червоні промені зазирали у величезне вікно. Містер Алдобранд сів за стіл і заходився роздивлятися діамант через збільшувальне скло, а я тим часом тривожно переминався на місці.

– Ну що? – запитав я, – на скільки грошей він потягне?

– Ні на скільки, – відповів торговець. – Мені дуже шкода, та це підробка. Звичайне скло.

– Підробка? – похолов я. – Не може бути!

– Я вас запевняю, що так воно і є, – була відповідь. – Та все-таки я заплачу вам за нього десять фунтів.

Ельзивір схопив діамант зі столу.

– Ми подолали такий шлях не заради милостині! – скипів він. – Як добре спекатися цього непотребу!

І він пожбурив нашу знахідку через вікно.

Я помітив, що наш діамант упав до саду, десь біля квітника. Ельзивір вийшов, я за ним, і коли вже виходив з кімнати, побачив, як містер Алдобранд видивляється у вікно, куди впав діамант.

Надворі я розповів про це Ельзивірові.

– Гадаю, наш діамант зовсім не підробка, – сказав я. – Містер Алдобранд збрехав, щоб купити його за безцінь. Ми мусимо знайти коштовність, поки цього не зробив торговець.

Ельзивір схопив мене за плече й зазирнув просто у вічі. Я ще ніколи не бачив його таким серйозним.

– Джоне, – сказав він мені, – той діамант проклятий. Нехай собі забирає.

Як я жалкую, що не послухав друга тоді, а натомість прокрався повз будинок і переліз через паркан до саду містера Алдобранда. Ельзивір мовчки йшов за мною.

Надворі вже споночіло, проте яскраво сяяв місяць, тому можна було легко знайти коштовність. Та коли я дістався квітника, куди впав наш камінь, діаманта там не було.

– Ельзивіре, – прошепотів я. – Містер Алдобранд уже прибрав його до рук.

– Тоді вирушаймо додому, – почав просити Ельзивір.

– Ні, – відказав я. – Він напевно заніс коштовність до будинку.

Перш ніж друг спробував мене зупинити, я побіг до заднього двору й зазирнув у вікно Алдобрандової кімнати. Старий торговець сидів за столом, самовдоволено посміхаючись… А в руках тримав нашого діаманта.

В мені закипіла лють. Я кинувся вперед, розбив шибку й увірвався до кабінету.

– Злодії! – заверещав господар. – Рятуйте!

Я висмикнув каменя з його рук, але тут двері розчахнулися й до кімнати вбігла варта з ломаками в руках. Троє накинулися на Ельзивіра, а двоє взялися за мене, лупцюючи нас то палицями, то кулаками. Останнє, що я пам’ятаю, це як у мене з рук випав діамант і покотився по підлозі, а тоді я теж упав.