В’язні

Мене та Ельзивіра кинули до в’язничної камери, де було темно, хоч в око стрель.

Я забився в куток, знемагаючи через біль від ударів, якими почастували вартові.

Через кілька днів двері з гуркотом відчинилися й нас потягнули до суду. Там містер Алдобранд сказав судді, що ми вдерлися в його будинок і вкрали діамант, що належав господареві.

– Брешеш! – вигукнув я, за що один з вартових ударив мене по голові.

– Ви обидва – злодюги, – виголосив суддя, – засуджую вас до довічних каторжних робіт.

Коли варта виводила нас із судової зали, я нахилився до містера Алдобранда.

– Тепер діамант ваш, – сказав я йому, – тож нехай прокляття, що торкнулося мене, спіткає й вас.

Ельзивіра й мене закували в кайдани й відправили разом з іншими в’язнями до місцини, що мала назву Імеґен. Там нас змусили будувати нову фортецю. Коли ми гарували в спеку під променями літнього сонця, поряд із нами постійно стояли охоронці з батогами та рушницями.

Блока поставили працювати з іншого боку споруди, тож ми взагалі майже не бачилися. Отож я працював сам, безперервно думаючи про те, якого болю завдав своєму другові, та про те, як я скучив за Ґрейс, що лишилася в Місячній Затоці.

Через десять років, коли мені виповнилося 26, фортецю нарешті було зведено. Одного ранку охоронці передали деяких в’язнів солдатам, які провели нас на корабель, що стояв у сусідньому доку.

– Благаю, скажіть, куди ми прямуємо? – запитав я одного з охоронців.

– До острова Ява, – реготнув він і стьобнув мене батогом.

Серце мені обірвалося. Ява був островом-колонією на іншому кінці світу. Жоден в’язень, якого туди запроторювали, звідти ніколи не повертався.

Варта заштовхнула нас у крихітну каюту під палубою. Там уже сиділи інші в’язні, тісно було так, що ніде було й присісти. Коли очі звикли до темряви, мені здалося, що я побачив знайоме обличчя. Це був Ельзивір! Його волосся геть посивіло, а тіло згорбилося від виснажливої праці, та все-таки він радо мені усміхнувся.

– Пробач мені, Ельзивіре, – заридав я і кинувся йому на шию. – Мені дуже шкода…

Після цього ми мало розмовляли. Нам було призначено стати рабами на іншому кінці світу. Надія колись побачити Ґрейс, Місячну Затоку та відчути свободу розтанула.

Наша мандрівка виявилася жахливою. Під палубою було темно й бракувало повітря, море розбурхалося, багато в’язнів знемагали від морської хвороби. Минув тиждень, і погода зіпсувалася ще більше. Корабель раз у раз підкидало на хвилях, а ми падали то в один бік, то в другий. Аж якось уночі над нами відхилилася ляда й до каюти забіг вартовий. Обличчя його сполотніло від переляку.

– Тікайте з корабля! – закричав він. – Ми тонемо!