Фоґ іде на допомогу

Потяг їхав Індією, минаючи кавові та бавовникові плантації, величні храми. Паспарту очей не міг відвести від чудових краєвидів. А Фоґ грав у карти з сусідом по купе.

На третій день подорожі потяг раптово зупинився посеред дороги.

– Тут колія закінчується, – оголосив провідник. – Продовження за п’ятдесят миль[1] у місті Аллахабад.

Паспарту нетямився від обурення.

– Як ми тоді вчасно дістанемося Калькутти? – запитав він.

А Фоґ і не думав хвилюватися.

– Я виділив час на затримку, – спокійно мовив він. – Нам потрібно знайти інший засіб пересування, ото й усе.

Паспарту кинувся на пошуки транспорту. Незабаром він повернувся зі слоном.

Слон коштував чимало, та Філеас на ціну не зважав. Він навіть запропонував своєму партнерові по картах подорожувати разом.

Далі Фоґ найняв провідника й за півгодини вони їхали джунглями, похитуючись на спині слона. Паспарту на кожному кроці кидав тварині грудку цукру.

Спливали години, а мандрівники бачили тільки фінікові ліси та піщані рівнини. Тієї ночі їм довелося влаштувалися спати в зруйнованому бунгало, що трапилося їм на шляху. Жодної іншої оселі не було видно.

Наступного ранку, о шостій, друзі нашвидкуруч поснідали зірваними бананами і знову вирушили в дорогу. Вони вже майже пробралися крізь густий ліс, аж раптом почули музику та спів. Трохи згодом подорожні побачили величезну процесію, що сунула їм назустріч.

Серед натовпу воїни несли на ношах тіло померлого принца. Позаду двоє жерців тягли за собою молоду красуню.

Паспарту аж рота роззявив від здивування.

– Що це вони роблять?! – скрикнув він.

– Це такий звичай, – пояснив провідник. – Коли тутешній принц помирає, його дружина також мусить піти з життя, аби вони возз’єдналися на небесах.

– Завтра принцесу Ауду живцем спалять разом з тілом її чоловіка.

Паспарту вжахнувся. Навіть Філеас Фоґ, якого начебто ніщо не могло зачепити за живе, мав пригнічений вигляд.

– У мене є зайві дванадцять годин, – промовив він. – Врятуймо бідолашну.

До сутінок процесія дісталася невеличкого храму. Принцесу надійно зачинили всередині.

Здавалося, врятувати жінку неможливо, та в Паспарту виникла ідея…

Наступного ранку Ауду поклали поряд з її померлим чоловіком. Потім жрець запалив величезне багаття, за яким мовчки спостерігав натовп.

Зненацька почулися зойки. Деякі люди з переляку навіть попадали долілиць. Це підвівся небіжчик.

Крізь дим було видно, як його тінь підняла принцесу Ауду на руки. Далі привид стрімголов кинувся в джунглі.

– Хутчіше! – гукнула до Фоґа примара. Насправді це був Паспарту, який одягнувся в принцові шати. Фоґ зі своїм новим знайомим кинувся за слугою, рятуючись від куль та стріл. Нарешті втікачі відбігли на безпечну відстань.


[1] Вісімдесят кілометрів