Чоловік у потягу

Довгу холодну зиму нарешті змінила квітуча весна, а потім і літо. Та для Боббі час тягнувся, мов гумовий.

Мати побивалася через те, що батько у в’язниці, а Боббі нічим не могла зарадити. В мить розпачу дівчинка написала листа. Він знову був адресований старенькому джентльменові.

Незабаром Боббі виповнилося дванадцять років. На день народження мати подарувала їй свого браслета, який вирішила передати дочці в спадок. Пітер і Філіс спекли торта, а пан Перкс приніс зі свого саду оберемок квітів.

Цей день народження дуже відрізнявся від торішнього, коли для дівчинки влаштували бучне свято з численними подарунками. Хоча й цього року теж вийшло непогано. Але Боббі так сумувала за батьком, що думала тільки про його повернення.

Якось улітку, коли квітнули троянди, а качани кукурудзи наливалися золотом, Боббі ніяк не могла всидіти вдома за уроками.

– Мамо, – запитала вона. – Можна мені вийти на подвір’я?

– Голова болить, доню? – стривожилася мати.

Боббі завагалася.

– Та наче ні, – відповіла. – Просто тривожно на душі. Гадаю, на свіжому повітрі мені стане спокійніше.

Мати відпустила дочку, і Боббі й сама не помітила, як попрямувала до залізничної станції. Дівчинка йшла, наче уві сні.

На станції всі люди до неї всміхалися, а пан Перкс, коли побачив Боббі, підійшов і радо потиснув їй руку.

– Я вже про все знаю з сьогоднішньої газети, – широко усміхнувся він. – Я дуже радий. До речі, потяг, що на 11:54, прибуває якраз за розкладом.

– А що ви таке прочитали в газеті? – здивувалася дівчинка, та пан Перкс уже відвернувся, щоб посигналити потягові свистком.

Коли поїзд подали на платформу, Боббі приголомшено побачила, що з кожнісінького вікна люди жваво махають їй хусточками.

На станцію зійшло тільки троє: старенька з кошиком гамірливих курчат, дружина бакалійника з пакунком у брунатному папері та ще один чоловік…

– Ой! Татку, татку мій! – пронизав повітря голос Боббі.

Пасажири припадали обличчями до вікон потяга, щоб подивитися, як високий худорлявий чоловік і маленька дівчинка бігли одне до одного з розкритими обіймами.

– Я знала, що сьогодні має статися щось надзвичайне, – розповідала батькові Боббі, коли вони обоє піднімалися порослим травою схилом, прямуючи додому, – та я не розуміла, що саме.

– Хіба ви не отримали мого листа? – здивувався батько.

– Вранці нам ніхто ніяких листів не приносив, – відповіла дочка.

– Мама написала мені, що ти про все дізналася, – сказав батько. – Ти добре трималася, доню. Старенький джентльмен також постарався. Він допоміг схопити справжнього шпигуна. А зараз, Боббі, біжи вперед і скажи мамі, Пітерові та Філіс, що я повернувся.

Ступивши на подвір’я, батько зупинився в саду, оглядаючи спраглими очима заквітчану сільську місцевість, начебто ще не бачив у своєму житті запашних квітів, зелених дерев і блакитного неозорого неба.

Мати, Боббі, Пітер та Філіс стояли у дверях будинку, чекаючи на батька. Він рушив стежкою до них.

А ми з тобою, любий читачу, не підемо за ним. Бо ж у мить щастя цій родині ніхто більше не потрібен, окрім неї самої.