Залізнична компанія справді нагородила дітей. З цього приводу відбулася урочиста церемонія. Станцію прикрасили кольоровими прапорцями, грав духовий оркестр, і всіх пригощали пирогами.
На свято прийшли всі пасажири з урятованого потяга, а ще там були директор залізниці, машиніст потяга, пан Перкс і, звісно ж, старенький пан, якому діти щоранку махали руками.
Директор залізниці виголосив промову, в якій похвалив Пітера, Боббі та Філіс за мужність, від чого ті геть зашарілися, а ще кожному подарував по золотому годиннику.
Коли свято добігло кінця, до дітей підійшов їхній знайомий джентльмен і потиснув кожному руку.
– Прошу, ходімо до нас на чай, – запросила старенького Філіс.
Додому діти пішли разом із гостем. Боббі несла журнали, яких для неї назбирав пан Перкс. Він загорнув їх у стару газету.
Удома Філіс, Пітер і мати мило гомоніли з гостем.
А Боббі тим часом побігла до своєї кімнати, щоб розібратися з журналами. Дівчинка розгорнула стару газету і мимохідь поглянула на надруковане там повідомлення. Аж раптом вона мов заклякла. Ноги їй зробилися наче лід, а обличчя розпашілося. Коли Боббі прочитала все до кінця, з її грудей вирвалося довге уривчасте зітхання.
– Тепер я все знаю, – скрушно промовила вона. У повідомленні йшлося про суд над шпигуном, а біля тексту була фотографія засудженого. її батька. Під світлиною чорнів напис: «ВИНЕН». А далі: «ЗАСУДЖЕНИЙ ДО П’ЯТИ РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ».
Боббі зібгала зловісну газету.
– Ох татку, – прошепотіла вона. – Ти не міг такого вчинити.
Дівчинка лишилася в кімнаті. Збігло трохи часу. Джентльмен давно пішов, а надворі посутеніло. Вечеря вже стояла на столі, але Боббі не поспішала до столу. Мати пішла її шукати.
– Що з тобою? – запитала вона, побачивши, що дочка засмучена.
Та простягнула їй газету.
– Розкажи мені про все, – попрохала дівчинка.
Мати розповіла дочці, що батька заарештували за підозрою в шпигунстві. На його робочому столі знайшли папери, які свідчили, що він продав державну таємницю ворогам.
– Хіба не зрозуміло, що батько ніколи не вчинив би так? – здивувалася Боббі.
– Батько ніколи цілковито не довіряв одному чоловікові, з яким працював у конторі, – відповіла мати. – Гадаю, той і підклав зловісні папери.
– А чому ти про це не розповіла татовим адвокатам? – вжахнулася дочка.
– Гадаєш, я не зробила всього, що було в моїх силах? – відказала мати. – Ми просто маємо перетерпіти наше горе і чекати, коли батько повернеться.
– Чому ти нам нічого не розповіла?
– Не хотіла засмучувати.
– Тепер ти хочеш розповісти про все решті?
– Ні, – відповіла Боббі.
Боббі трохи подумала й мовила:
– Бо… Це їх тільки засмутить.
– Атож, – погодилася мати. – А тепер, коли ти про все дізналася, треба допомагати одна одній триматися.
Мати й дочка спустилися вечеряти разом, і хоча очі Боббі почервоніли від сліз, Пітер та Філіс ні про що не здогадалися.
