Діти дуже хвилювалися через те, що засмутили матір.
– Я знаю, що може нас розрадити! – гукнула Боббі. – Ми попросимо пана Перкса принести нам журналів, які люди залишають у потязі. За читанням час промайне весело й непомітно.
– Спустімося схилом і ходімо до станції вздовж колій, – запропонував Пітер. – Ми там ще не були.
– Щось не хочеться. Там може бути небезпечно, – боязко озвалася Філіс.
– Не хочеться, небезпечно… – передражнив сестру Пітер. – Та ти боягузка!
– Все гаразд, Філ, – заспокоїла дівчинку Боббі. – Насправді пагорб не такий уже й стрімкий.
– Хто з вас мене пережене? – радісно вигукнув Пітер. – Ну ж бо, Філ, тобі сподобається!
Філіс поволі йшла за братом і сестрою, бурмочучи під ніс:
– Все одно не хочу туди йти…
Діти почали спускатися пагорбом. На останньому вигині стежки, де каміння було хитким, Філіс спіткнулась і розірвала сукню об гілку. Тепер, коли дівчинка йшла, її червона нижня спідничка теліпалася розірваним шматтям.
– От бачиш, – дорікнула вона братові. – Я казала, що тут небезпечно. Так воно і є!
– Аж ніяк, – заперечив Пітер.
– Що це за звук? – раптом перебила їх Боббі. Почувся немовби віддалений гуркіт грому, потім усе стихло. А тоді знову зашуміло, цього разу – ще гучніше з дедалі голоснішим гуркотом.
– Погляньте на он те дерево! – скрикнув Пітер.
Дерево, що росло на пагорбі, рухалося, але не так, як воно погойдувалося б од вітру, а разом із землею. Всі дерева на схилі повільно зсувалися вниз, наче армія піхотинців.
Зненацька дернина, каміння, дерева, кущі та земля набрали швидкості, зсунулись униз із оглушливим ревом і цілою горою застигли на колії.
– Мені це все не подобається! – зойкнула Філіс. – Тут, мабуть, не обійшлося без якихось чарів!
– Це обвал, – видихнув Пітер і затремтів.
А тоді скрикнув:
– Ой!
Дівчатка здивовано подивилися на нього.
– Потяг, що прибуває об 11:29! Він тут проходитиме з хвилини на хвилину. Станеться жахлива аварія!
– Може, побіжимо на станцію і розкажемо про обвал? – почала було Боббі.
– Обмаль часу. Треба самим попередити машиніста. А от як?
– Та ж у нас червоні нижні спідниці! – вигукнула Боббі. – Червоне означає небезпеку! Порвімо їх і використаймо як прапорці.
– Не можна рвати одягу! – заперечила Філіс. – Що скаже мама?
– Вона б дозволила, – відказала Боббі, знімаючи спідницю. – Хіба ти не розумієш, Філ? Якщо не зупинити потяга вчасно, загинуть люди!
Діти хутко наламали з сусідніх дерев тоненьких галузок, порвали спідниці й почепили клаптики на палиці.
– По два прапорці на кожного. Станьте на колію і махайте обіруч, щоб нас було видно, – давав настанови Пітер. – А як побачите потяг, негайно зістрибуйте вбік.
Філіс похолола зі страху.
– Це все дуже небезпечно! Як на мене, погана ідея!
– Подумай про порятунок потяга, – благала Боббі. – Ось що зараз найважливіше!
– Потяг наближається! – закричав Пітер, та страшенний гуркіт умить заглушив голос хлопця.
Боббі несамовито вимахувала прапорцями, а потяг дедалі наближався. Дівчинка знала, що на те, аби машиніст побачив їх вчасно, надії мало…
– ТІКАЙТЕ! – заволав Пітер, коли пара з потяга накрила дітей білою хмарою. Та Боббі не могла просто так відбігти вбік. Вона мала зупинити потяг.
З дзижчанням та пронизливим скреготом гальм потяг рвучко зупинився, і з кабіни вискочив машиніст.
– Що тут таке?
Пітер та Філіс показали йому на зсув ґрунту. А от Боббі… Вона знепритомніла й лежала на колії, бліда й нерухома, наче зів’яла квітка. В руках дівчинка міцно стискала прапорці зі спідниці.
Машиніст узяв бідолашну на руки і переніс у купе першого класу, куди привів і решту дітей. Пітер та Філіс дуже хвилювалися, доки Боббі врешті отямилася.
– Сьогодні ви врятували людські життя, – звернувся до дітей машиніст. – Гадаю, залізнична компанія нагородить вас за це.
– Наче справжніх героїв та героїнь? – охнула Філіс.
