Вугільній злодій

Мати й діти подолали надзвичайно довгий шлях, тож дісталися нової домівки пізно вночі. Мати ще довго метушилася, дістаючи з валіз одяг та інші речі.

Наступного дня Боббі, Пітер та Філіс прокинулися рано і вирушили оглядати нову місцевість. Діти довго йшли, аж ось дісталися мосту з червоної цегли.

Зненацька почулися пронизливий свист та пихкання, і з тунелю під мостом вирвався потяг.

– Наче справжнісінький дракон, – намагався перекричати гуркіт коліс Пітер. – Відчуваєте, який у нього гарячий подих?!

– Напевно, він прямує до Лондона! – вигукнула Філіс.

– А там, мабуть, і досі наш батько, – додала Боббі. – Якщо цей дракон чарівний, він перекаже батькові, що ми його любимо. Нумо махати драконові!

Діти витягнули хустинки й заходилися вимахувати ними в повітрі. З вікна вагона першого класу хтось помахав їм у відповідь. Це був старенький пан, який саме читав біля вікна газету.

Отож відтоді, за будь-якої погоди, діти щодня вирушали до мосту махати лондонському потягу, що проїжджав повз їхню станцію о 9:15 ранку. І старенький пан щоразу відповідав їм.

Наближалася зима й надворі дедалі холоднішало. Мати сиділа в зимній спальні, закутана хустками, і писала оповідання для журналів, щоб хоч трохи заробити дітям і собі на прожиток.

А от Боббі, Пітерові та Філіс холоднеча не дуже докучала. Ігри забирали в них майже увесь час.

Та якось надворі так замело, що вранці діти не змогли вийти з дому.

– Мамо, можна я затоплю в каміні? – запитала Боббі. – Ми геть померзли!

– Боюся, доведеться почекати до вечора. Ми не можемо дозволити собі цілий день палити вугілля. Якщо змерзла, вдягнися тепліше.

Пітер через це дуже обурився.

– Тепер я єдиний чоловік у нашій родині, – рішуче сказав він. – І вважаю, що нам не можна мерзнути.

Упродовж кількох наступних днів хлопець вечорами кудись зникав, але нікому не розповідав, куди ходить.

– Не збагну, – сказала згодом мати. – Здається, останнім часом вугілля в нас взагалі не закінчується.

– Прослідкуймо за Пітером, – якось прошепотіла Боббі до Філіс. – Я переконана – він щось від нас приховує.

Коли брат вийшов з дому, дівчатка йшли за ним назирці аж до станції. Там вони побачили, що Пітер збирає в тачку вугілля з величезної купи біля платформи.

Раптом хлопець скрикнув. З темряви вигулькнула чиясь рука і схопила його за плече.

Це був пан Перкс, начальник станції.

– Хіба ти не знаєш, що красти не можна? – гримнув він.

– Я не крав. Я відкопував скарб, – відказав Пітер.

– Юначе, цей скарб належить залізниці, а не вам.

– Пане Перкс, йому не слід було цього робити, – втрутилася приголомшена Боббі, яка підбігла до купи вугілля. – Мій брат лише хотів допомогти нашій мамі. Він дуже шкодує, чи не так, Пітере?

Сестра стусонула хлопця в бік, і той видушив з себе вибачення.

– Гаразд, цього разу я тобі пробачаю, – погодився пан Перкс. – Але більше так не роби.

– Ненавиджу бути бідним, – бурчав Пітер дорогою додому, підгилюючи ногами камінці. – Мама заслуговує на щось значно більше, ніж оце убоге животіння.

Незабаром після того мати занедужала. Боббі й гадки не мала, як вони заплатять за призначені лікарем ліки, аж раптом дівчинці сяйнула чудова думка.

Боббі написала листа джентльменові з потяга, що прямує до Лондона, і попросила пана Перкса вручити листа старенькому.

Уже наступного дня діти отримали величезного кошика з усім, чого просили, а ще – червоними трояндами, цукерками та лавандовими парфумами. Ще через тиждень Боббі, Пітер та Філіс приладнали до двох палиць полотно і о 9:15, коли зазвичай проїжджав знайомий потяг, виставили біля колії. На полотні було написано:

Та коли мати дізналася, що зробили діти, вона дуже сварила їх.

– Ніколи не просіть незнайомців щось вам купувати, – скипіла вона.

Боббі мало не плакала:

– Я не хотіла нічого поганого.

– Знаю, люба, – заспокоїла її мати. – Але тобі не слід розповідати людям, що ми живемо в злиднях. У нас є все, що потрібно, – цього нам цілком вистачить. Не будемо більше про це говорити.