Козопас

Наступного ранку Гейді прокинулася від якихось дзвіночків. У вікно сінника світило сонце, від чого ліжко дівчинки вигравало золотом.

Гейді хутко вдяглася й спустилася драбиною до кімнати. Надворі стояв якийсь хлопчина і насвистував.

– Це Петер, козопас, – пояснив дідусь. – Він прийшов по Лебідку та Руденьку.

Двоє кіз – біла та руда – проминули хлопчика і, підійшовши до Гейді, потягнули носом повітря. Дівчинка хихотіла, коли вони облизували їй руки.

– Від їхніх язиків лоскотно! – раз у раз вигукувала вона.

– Хочеш піти зі мною? – гукнув Петер, перекрикуючи мекання кіз та дзеленчання калатал. – Я збираюся вище в гори підшукати козам свіжої травички.

– А можна? – запитала дідуся Гейді.

– Та, напевно, іди, – відказав той. – Але спершу поснідай.

Старий присів на ослінчика й подоїв Руденьку, а тоді простягнув онучці кухлика парного молока.

– Ходімо! – гукнув хлопчик, щойно Гейді допила молоко. – Тримайся ззаду і слідкуй, щоб жодна коза не відбилася від отари.

Поки діти йшли кам’янистою стежиною до гірських вигонів, Петер розповідав дівчинці всілякі гірські бувальщини.

Він показав їй орлине гніздо, заховане серед скель, і клаптики ґрунту, де ростуть гірські квіти. Гора мала такий вигляд, наче якийсь велетень розсипав на ній цілі жмені білих перлин.

Гейді ніколи в житті не бачила стільки квітів. Вона назбирала для дідуся величезного блакитно-жовтого оберемка.

Відтоді дівчинка щодня вирушала з Петером пасти кіз. З кожним днем на її щічках все більше проступав рум’янець, а в очах яскравішало сяйво. Дідусь годував її хрумким хлібом, смачним сиром і поїв молоком, яке давали Лебідка та Руденька. А вечорами, сидячи разом з онукою біля коминка, розповідав їй казки.

Гейді ніколи не почувалася щасливішою, та коли одного ранку двері хатинки відчинилися і на порозі постала тітка Діт у новенькій сукні, щастя випарувалося.

– Я приїхала по Гейді, – повідомила тітка. – Мені взагалі не слід було залишати її у вас.

– Ні! – перелякано закричала дівчинка. – Мені тут подобається. Я хочу лишитися з дідусем.

Та Діт наче й не чула.

– У Франкфурті я знайшла для Гейді домівку, – звернулася вона до старого. – Там мешкає дівчинка Клара Сесеман, вона хвора і потребує когось для компанії.

– Якщо Гейді добре поводитиметься, – провадила тітка, – містер Сесеман купить їй гарного одягу. Це для неї неабиякий шанс.

Поки тітка просторікувала, дідусь не на жарт розлютився.

– Тоді забирай її і псуй далі! – заревів він на Діт. – Але щоб ноги твоєї більше не було в моїй хаті. Ніколи!

Незважаючи на заперечення дівчинки, тітка схопила її за руку і потягла за собою. Озирнувшись востаннє, Гейді побачила, що дідусь сидить самотньо на ослінчику біля хатинки, обхопивши голову руками.

– Бідолашний дідусь! – плакала Гейді рясними сльозами.

– Хутчіше, – підганяла Діт небогу, тягнучи її вниз крутим схилом. – Я тепер жалкую, що взагалі залишила тебе з тим понурим стариганом.

– А чому він такий понурий? – запитала Гейді.

– Бо вважає світ безрадісним, – відповіла тітка. – Спершу померла його дружина. А тоді, розтринькавши всі гроші, помер і твій батько, його єдина дитина. Та старий собі самому робить гірше.

Він стверджує, що на землі самі біди, тож відгородився від решти світу в цих забутих Богом горах. Забудь про нього, Гейді. Думай краще про Франкфурт.

– Я його ніколи не забуду! – закричала Гейді.

– Це для твого ж добра, – кинула Діт, простуючи далі.

Дівчинка не відповіла, та в душі пообіцяла собі:

– Колись я до дідуся повернуся.