Нікого вдома. Дощ за вікном. Пора починати виставу. Ще й Панчішка на кухні чекає. Але шкарпетки не можуть вибратися зі своєї шухляди, бо неподалік, у прочиненій кватирці сидить кіт Бублик, ловить лапкою дощові краплі і раз у раз поглядає в бік шафи: стереже шкарпетки. Бавитися хоче.
З вікна на підлогу йому – один стрибок.
Чирк-чичирк! Це пташка сіла на підвіконня. Бублик до неї: стриб! Пташка вгору спурхнула, а кіт не втримався на слизькому підвіконні – та й полетів донизу. З другого поверху!
Шкарпетки миттю обліпили вікно.
– Де він?
– Он!
– Де???
– Та он же він, капосник!!! У траві! Чуєте, нявчить?
– Побився чи що?
– Та що йому буде?
– А чого ж він там плаче?
– То він не плаче, а нявчить!
– Тобі що? Нехай нявчить! Нарешті матимемо спокій.
– Та шкода ж дурного… Він іще маленький…
І хто б це казав! Хто пожалів кота? – Вовняна Шкарпа. Та, що від нього найбільше натерпілася.
– Він іще малий, – повторила Шкарпа. – Рухливий, грайливий. Тому й шкодить. Як буде старий і лінивий – нікого не займатиме, дріматиме собі з ранку до ночі…
Подумали шкарпетки, порадилися… Самі з себе дивувалися, коли вишикувалися та й почали зв’язуватися одне з одним вузлами. Синій прив’язався до ручки віконної рами, а тоді до Спортсмена, далі вчепилися Сніжинка і Зебра. За нею Вовняна Шкарпа, вона конче хотіла взяти участь у цьому ланцюзі. Тоді – Ведмедик, далі Гонщик і Гонщиця… Шкарпеткова мотузка росла й росла. А все ж навіть до середини потрібної відстані не дістала б. З трави з надією позирав на вікно розгублений, залитий дощем Бублик.
– І я! – підстрибнув Крихітка. – І я з вами!
Чим його прив’язати? Навіть стрічка з гумкою не допоможуть. Воно ж маленьке, шкарпук для немовляти, хоча вже й справжній шкарпетон.
– Тобі, Крихітко, доведеться виконати найскладніше завдання, – мовив тоді Синій. – Ти командуватимеш: лівіше! Правіше!
– А також: майна! Віра! – підтримав Спортсмен. – Тобто: вгору! Вниз! Запам’ятав?
Бачать шкарпетки – Сіра з Чорною спішать на допомогу.
– Давно, – перезираються, – мріяли побувати надворі. От і нагода…
Невідомо звідки й рожеві узялися, ті самі, з двома смужками – голубою та синьою.
Усе одно не вистачає довжини мотузці. До кого звернутися?
– Гей, браття, допоможіть!
Парні шкарпетки не ймуть віри: хто це їх кличе? Визирають згори: хто це їх внизу братами називає?
– Та ви що? Котові допомагати?! – дивуються. – Ви ж не знали, як його позбутися. Петиції складали!.. Радійте, що спекалися того монстра!
– Допоможіть, браття! – наполягають непарні.
Червоні тут як тут – Лівий і Правий, міцно один за другого тримаються. Все одно закоротка мотузка.
– Гей, ділові, – гукають до верхньої полиці. – Йдіть до нас! Без вас діла не буде!
Повагалися ділові, а все ж спустилися.
Сірі приєдналися, й чорні, і бордові, і смугасті… Усі – парами.
Оце так мотузка утворилася, рятувально-надзвичайникова! Викинули її котові за вікно.
– Майна! Ще майна! Ще трошки майна! – командує у вікні Крихітка. – Стоп! Земля!
Усі-усі шкарпетки, і парні, і непарні, дослухаються до його тоненького писку. А Бублика навіть запрошувати не треба. За кілька секунд видерся вгору. Раз-два – і вже на підвіконні. Три-чотири – у кватирці. П’ять-шість – у кімнаті.
– Віра! – гукає Крихітка. – Тепер – віра!
І шкарпетки одна одну підтягують угору. Синій затягає у вікно Спортсмена. Вони вдвох – Сніжинку із Зеброю. Далі Вовняну Шкарпу. Тоді – Ведмедика, Гонщика із Гонщицею, Сірого з Чорним. І пішло діло набагато легше: ось вони, рожеві зі смужками – голубою та синьою, червоні Лівий та Правий, ділові – сірі, чорні, бордові, смугасті…
Шкарпетки вузли розпускають, регочуть. Обтрушуються. Ото ми, мовляв, додумалися! Кота-розбишаку рятувати! На свою голову! Собі на клопіт! І хто ми після цього?
– Ми тепер не Ліга! – зіжмакавши дірку та зсунувши вузол набік, каже Спортсмен.
– А хто ж ми тепер?
– Вища Ліга!!! На такій висоті побувати!
А що ж кіт? Почистився, причепурився й утік: з підлоги – на крісло, з крісла – на стіл, зі столу – на шафу. Ото і вся котяча вдячність.
І нехай собі. Тільки б шкарпеток не чіпав, по хаті не розкидав.
Аж дивляться – повертається Бублик. Несе в зубах маленьку зелену шкарпетку, зовсім мацюпуньку, для немовляти. Крихіткову пару! Знайшов там, де ніхто й шукати не думав. На шафі.
Як же Крихітка зрадів! Як друга Крихітка зраділа! І всі за них утішилися.
Почистили шкарпеточку від пилюки. Вона й сама не пам’ятала, як опинилася на шафі, відколи там спить. Але ж відомо: кому судиться зустрітися – ті зустрінуться, хоч як далеко одне від одного будуть.
– А можна ще раз отак побавитися? – пропищала друга Крихітка. – 3 тим котиком? Хочу знову в нього в зубах пострибати.
Бублик обвів шкарпетки поглядом: чули? Обережно взяв шкарпеточку в зуби, обережно вистрибнув на стіл.
– Не так! – гукнула вона. – Сильно!
Кіт тоді кімнатою стриб-стриб щосили. А крихітці не страшно – сміється, наче дзвіночок дзеленчить. Подобається їй з котом бавитися. Вона його не боїться! Вгору підлітає, за канапою ховається. Оце гра!
– Візьміть мене у свою гру! – каже Крихітка-перший.
І нумо злітати і падати, нумо реготати, ще й командує:
– Віра! – кричить котові.
І Бублик стрибає на шафу, тримаючи обидві шкарпетки в зубах.
– Майна!
І кіт опиняється на підлозі.
Шкарпеткам від того дух забиває. Не страшно їм загубитися й не боляче від котячих зубів.
Усі приєдналися до гри: і парні, й непарні. Такий котячо-шкарпетковий шарварок улаштували, такий гармидер на всю хату – показали Панчішці нову виставу. Ото вже вона реготала – аж нові вічка поїхали. І нехай.
Ледве встигли шкарпетки до повернення господарів лад навести. Всі гуртом прибирали, трималися разом, однією командою – і парні, і непарні. Але назву – Ліга непарних шкарпеток – змінювати не стали.
КІНЕЦЬ