Порятунок Бублика

Нікого вдома. Дощ за вікном. Пора починати виставу. Ще й Панчішка на кухні чекає. Але шкарпетки не можуть вибратися зі своєї шухляди, бо неподалік, у прочиненій кватирці сидить кіт Бублик, ловить лапкою дощові краплі і раз у раз поглядає в бік шафи: стереже шкарпетки. Бавитися хоче.

З вікна на підлогу йому – один стрибок.

Чирк-чичирк! Це пташка сіла на підвіконня. Бублик до неї: стриб! Пташка вгору спурхнула, а кіт не втримався на слизькому підвіконні – та й полетів донизу. З другого поверху!

Шкарпетки миттю обліпили вікно.

– Де він?

– Он!

– Де???

– Та он же він, капосник!!! У траві! Чуєте, нявчить?

– Побився чи що?

– Та що йому буде?

– А чого ж він там плаче?

– То він не плаче, а нявчить!

– Тобі що? Нехай нявчить! Нарешті матимемо спокій.

– Та шкода ж дурного… Він іще маленький…

І хто б це казав! Хто пожалів кота? – Вовняна Шкарпа. Та, що від нього найбільше натерпілася.

– Він іще малий, – повторила Шкарпа. – Рухливий, грайливий. Тому й шкодить. Як буде старий і лінивий – нікого не займатиме, дріматиме собі з ранку до ночі…

Подумали шкарпетки, порадилися… Самі з себе дивувалися, коли вишикувалися та й почали зв’язуватися одне з одним вузлами. Синій прив’язався до ручки віконної рами, а тоді до Спортсмена, далі вчепилися Сніжинка і Зебра. За нею Вовняна Шкарпа, вона конче хотіла взяти участь у цьому ланцюзі. Тоді – Ведмедик, далі Гонщик і Гонщиця… Шкарпеткова мотузка росла й росла. А все ж навіть до середини потрібної відстані не дістала б. З трави з надією позирав на вікно розгублений, залитий дощем Бублик.

– І я! – підстрибнув Крихітка. – І я з вами!

Чим його прив’язати? Навіть стрічка з гумкою не допоможуть. Воно ж маленьке, шкарпук для немовляти, хоча вже й справжній шкарпетон.

– Тобі, Крихітко, доведеться виконати найскладніше завдання, – мовив тоді Синій. – Ти командуватимеш: лівіше! Правіше!

– А також: майна! Віра! – підтримав Спортсмен. – Тобто: вгору! Вниз! Запам’ятав?

Бачать шкарпетки – Сіра з Чорною спішать на допомогу.

– Давно, – перезираються, – мріяли побувати надворі. От і нагода…

Невідомо звідки й рожеві узялися, ті самі, з двома смужками – голубою та синьою.

Усе одно не вистачає довжини мотузці. До кого звернутися?

– Гей, браття, допоможіть!

Парні шкарпетки не ймуть віри: хто це їх кличе? Визирають згори: хто це їх внизу братами називає?

– Та ви що? Котові допомагати?! – дивуються. – Ви ж не знали, як його позбутися. Петиції складали!.. Радійте, що спекалися того монстра!

– Допоможіть, браття! – наполягають непарні.

Червоні тут як тут – Лівий і Правий, міцно один за другого тримаються. Все одно закоротка мотузка.

– Гей, ділові, – гукають до верхньої полиці. – Йдіть до нас! Без вас діла не буде!

Повагалися ділові, а все ж спустилися.

Сірі приєдналися, й чорні, і бордові, і смугасті… Усі – парами.

Оце так мотузка утворилася, рятувально-надзвичайникова! Викинули її котові за вікно.

– Майна! Ще майна! Ще трошки майна! – командує у вікні Крихітка. – Стоп! Земля!

Усі-усі шкарпетки, і парні, і непарні, дослухаються до його тоненького писку. А Бублика навіть запрошувати не треба. За кілька секунд видерся вгору. Раз-два – і вже на підвіконні. Три-чотири – у кватирці. П’ять-шість – у кімнаті.

– Віра! – гукає Крихітка. – Тепер – віра!

І шкарпетки одна одну підтягують угору. Синій затягає у вікно Спортсмена. Вони вдвох – Сніжинку із Зеброю. Далі Вовняну Шкарпу. Тоді – Ведмедика, Гонщика із Гонщицею, Сірого з Чорним. І пішло діло набагато легше: ось вони, рожеві зі смужками – голубою та синьою, червоні Лівий та Правий, ділові – сірі, чорні, бордові, смугасті…

Шкарпетки вузли розпускають, регочуть. Обтрушуються. Ото ми, мовляв, додумалися! Кота-розбишаку рятувати! На свою голову! Собі на клопіт! І хто ми після цього?

– Ми тепер не Ліга! – зіжмакавши дірку та зсунувши вузол набік, каже Спортсмен.

– А хто ж ми тепер?

– Вища Ліга!!! На такій висоті побувати!

А що ж кіт? Почистився, причепурився й утік: з підлоги – на крісло, з крісла – на стіл, зі столу – на шафу. Ото і вся котяча вдячність.

І нехай собі. Тільки б шкарпеток не чіпав, по хаті не розкидав.

Аж дивляться – повертається Бублик. Несе в зубах маленьку зелену шкарпетку, зовсім мацюпуньку, для немовляти. Крихіткову пару! Знайшов там, де ніхто й шукати не думав. На шафі.

Як же Крихітка зрадів! Як друга Крихітка зраділа! І всі за них утішилися.

Почистили шкарпеточку від пилюки. Вона й сама не пам’ятала, як опинилася на шафі, відколи там спить. Але ж відомо: кому судиться зустрітися – ті зустрінуться, хоч як далеко одне від одного будуть.

– А можна ще раз отак побавитися? – пропищала друга Крихітка. – 3 тим котиком? Хочу знову в нього в зубах пострибати.

Бублик обвів шкарпетки поглядом: чули? Обережно взяв шкарпеточку в зуби, обережно вистрибнув на стіл.

– Не так! – гукнула вона. – Сильно!

Кіт тоді кімнатою стриб-стриб щосили. А крихітці не страшно – сміється, наче дзвіночок дзеленчить. Подобається їй з котом бавитися. Вона його не боїться! Вгору підлітає, за канапою ховається. Оце гра!

– Візьміть мене у свою гру! – каже Крихітка-перший.

І нумо злітати і падати, нумо реготати, ще й командує:

– Віра! – кричить котові.

І Бублик стрибає на шафу, тримаючи обидві шкарпетки в зубах.

– Майна!

І кіт опиняється на підлозі.

Шкарпеткам від того дух забиває. Не страшно їм загубитися й не боляче від котячих зубів.

Усі приєдналися до гри: і парні, й непарні. Такий котячо-шкарпетковий шарварок улаштували, такий гармидер на всю хату – показали Панчішці нову виставу. Ото вже вона реготала – аж нові вічка поїхали. І нехай.

Ледве встигли шкарпетки до повернення господарів лад навести. Всі гуртом прибирали, трималися разом, однією командою – і парні, і непарні. Але назву – Ліга непарних шкарпеток – змінювати не стали.