Якось цілком випадково стрілися троє дивних чоловічків – Мохобородько, Півчеревичок і Муфтик. Вони були такі маленькі на зріст, що видалися морозивниці хлопчиками-мізинчиками, і вона здивовано втупилася в них. Мохобородько мав бороду з м’якенького моху, в якій розкошували червоні торішні брусниці, у Півчеревичка взуття було без носків – щоб вільно ворушити пальцями. А Муфтик замість звичайного вбрання носив велику муфту, з котрої визирали тільки голова й ступні.
Вони ласували морозивом і з цікавістю роздивлялися один одного.
– Перепрошую, – мовив урешті Муфтик. – Я, звісно, можу помилятися, але мені здається, у нас є щось спільне.
– І я так гадаю, – кивнув Півчеревичок.
Мохобородько вирвав із бороди кілька брусничок і запропонував новим знайомим:
– З морозивом смакує кисленьке, – пригощав він.
– Якщо для вас не буде обтяжливо, давайте ще якось зустрінемося, – сказав Муфтик. – Зваримо какао і погомонимо.
– Оце було б чудово! – вигукнув Півчеревичок. – Я охоче запросив би вас до себе в гості, але в мене взагалі немає домівки. Ще малим я подався в мандри по світу.
– Як і я, – підхопив Мохобородько.
– Надзвичайний збіг! – здивувався Муфтик. – І зі мною точнісінько те саме. Отже, всі ми – вічні мандрівники!
Він кинув обгортку з морозива в смітник і дзизкнув «блискавкою» муфти.
– Чи вам не здається, що нам варто об’єднатися? – запитав Півчеревичок. – Подорожувати гуртом веселіше…
– Атож! – радісно погодився Мохобородько.
– Просто блискуча ідея! – просіяв Муфтик. – Навдивовижу блискуча ідея!
– Одне слово, вирішили, – ствердив Півчеревичок. – Тільки, перш ніж ми об’єднаємося, може, візьмемо ще морозива?
Пристали на це, і кожен купив собі ще порцію.
Потім Муфтик сказав:
– Між іншим, у мене є автомобіль. Якщо ви не проти, далі ми поїдемо.
– О-о! – зрадів Мохобородько. – Хто ж відмовиться од такого!
– Згода, згода, – додав Півчеревичок. – Адже машиною так зручно!
– Та чи помістимося втрьох? – занепокоївся Мохобородько.
– Це фургон, – заспокоїв Муфтик, – там просторо.
Півчеревичок весело підсвиснув.
– Згодиться, – кинув він.
– Чудово, – полегшено зітхнув Мохобородько. – Врешті, як у прислів’ї мовиться, для хороших овечок і однієї кошари вистачить.
– А де ж твій будинок на колесах? – запитав Півчеревичок у Муфтика.
– Біля головпошти, – відповів той. – Я там вкину дві дюжини листів.
– Дві дюжини? – здивувався Мохобородько. – Як багато в тебе друзів!
– Ох ні, навпаки, – усміхнувся Муфтик трохи ніяково. – Я не пишу нікому, тільки собі.
– Сам собі надсилаєш листи! – аж підскочив Півчеревичок.
– Річ у тому, що мені дуже подобається листуватися, – пояснив Муфтик, – а от друзів не маю, я такий самотній. Ось і вирішив писати сам собі. До речі, я шлю листи «до запитання». В одному місті вкидаю, а в іншому отримую свою кореспонденцію.
– Вельми своєрідний спосіб листування, – зауважив Мохобородько.
– Справді, дотепно придумано, – погодився Півчеревичок. – Може, візьмемо ще морозива?
– Авжеж, – підтримав Мохобородько.
– І я не проти, – приєднався Муфтик. – Гадаю, цього разу поласуємо шоколадним. Воно трохи дорожче, ніж звичайне молочне, але з нагоди такого несподіваного чудового знайомства не варто труситися над двома копійками.
Кожен купив собі шоколадного та й лизькав якийсь час мовчки.
– Смачне, – сказав нарешті Мохобородько. – Набагато солодше за молочне.
– Умгу, – кивнув Півчеревичок.
– Пречудовий кисіль, – додав Муфтик.
– Що? – здивовано поглянув на нього Мохобородько. – Про який кисіль ти верзеш? Ми ж їмо шоколадне морозиво, якщо я не помиляюся?
– Перепрошую, – застидався Муфтик. – Звісно, ми насолоджуємося морозивом, а не киселем. Та я від хвилювання назви смачних страв плутаю.
– Ти хвилюєшся, коли їси шоколадне морозиво? – не вгавав Мохобородько. – Для цього я не бачу ані найменшої підстави!
– Та розхвилювався я не через морозиво, – пояснив Муфтик. – Мене вразило те, що познайомився з вами. Це так доречно. Адже раніше я жив у цілковитій самоті. А тепер знайшов чудових спільників. Я зворушений до глибини душі.
– Можливо, – сказав Півчеревичок. – Мене теж хвилює шоколадне морозиво. Погляньте – аж тремчу од хвилювання.
Його справді лихоманило – лице посиніло й пересмикувалося.
– Та ти просто змерз, – збагнув Мохобородько. – Оце накоїв собі!
– Напевне, так, – погодився Півчеревичок.
– Більше не варто їсти морозива, – сполохався Муфтик. – Принаймні могли б кілька порцій прихопити з собою. У моєму фургоні є холодильник.
– Невже? – вигукнув Мохобородько.
– Чудово! – зрадів Півчеревичок. – Тоді візьмемо з собою чималенько, тижнів на вісім!
– Біда лиш у тому, – вів далі Муфтик, – що холодильник діє тоді, коли автомобіль стоїть. Під час руху електрострум так його нагріває, що аж пашить од нього.
– Гм, – гмукнув Півчеревичок. – І морозиво розтане?
– Неодмінно, – сказав Муфтик.
– Я гадаю, доцільніше взагалі відмовитися од припасів, – замислено додав Мохобородько.
– І мені здається, що так наймудріше, – пристав на це Муфтик. – Але я не хочу нав’язувати вам своєї думки.
– Мої пальці скоро задубіють, – заскиглив Півчеревичок. – Може, гайнути до Муфтика й трохи зігрітися в холодильнику?
– Ходімо швидше, – випалив Мохобородько. – Слово честі, мені давно не терпиться побачити автомобіль.
– Дякую, – мовив Муфтик.
І вони попростували.