Маленький червоний фургон і справді стояв біля головпошти, як і казав Муфтик. Навколо нього зібралося чимало хлопчаків, навіть кілька дорослих стовбичило. Вони навперебій намагалися розпізнати марку і походження авто, але марно.
Не звертаючи уваги на допитливих, Муфтик зупинився біля машини і відчинив дверцята.
– Ласкаво прошу, – припросив він своїх товаришів, і трійця залізла до фургончика.
– О-о-о! – вигукнув Мохобородько, захоплено озираючись довкола. – О-о-ох!
Йому забракло інших слів.
А Півчеревичок і собі тихенько:
– Розчудесно!
– Почувайтеся, як удома, – усміхнувся Муфтик.
– Домівка, домівка… – шепотів Півчеревичок, наче в маренні. – Це слово для мене солодше, ніж шоколадне морозиво. Нарешті після довгих мандрівок – дах над головою!
У Муфтиковій машині на них повіяло домашнім теплом. Тут була справжня маленька зручна кімната. Висока постіль застелена гарною строкатою ковдрою. Коло вікна на столику стояла порцелянова ваза з чудовими жовтими тюльпанами і Муфтикова фотокартка в охайній рамці під склом.
– У житті я кращий, – зауважив з приводу знімка Муфтик.
Навколо висіли ще картини – головно про птаство і тварин, їх із неабиякою цікавістю роздивлявся Мохобородько, а Півчеревичкові спало на думку, що і йому не завадило б сфотографуватися.
Раптом Муфтик занепокоївся.
– Мушу бути до кінця одвертим, – сказав він. – Я маю, окрім своєї постелі, тільки одну розкладачку. Комусь із нас доведеться спати на підлозі, я гадаю, робитимемо це почергово.
Мохобородько замахав руками.
– У цьому немає ніякої потреби, – заспокоїв він Муфтика. – Я за життя ще жодного разу не спав у ліжку. Ночівля просто неба десь у лісі – це ж така насолода!
– Навіть узимку? – спитав Муфтик вражено.
– І взимку, – відповів Мохобородько. – До того часу, поки випаде сніг, я відрощую собі ще більшу бороду, і холод мені не страшний.
– Ну, тоді все гаразд! – зрадів Півчеревичок.
Але як тільки він це вимовив, аж захлинувся кашлем. Його так трясло й підкидало, що не скоро Півчеревичок заговорив знову.
– Бухикаєш, бо застудився, – сказав Мохобородько. – Ти надалі менше їж морозива.
– Щира правда, – погодився Півчеревичок, усе ще кахикаючи і щулячись. – Морозиво – корінь зла. Варто не в міру поласувати ним, як маю отаку мороку.
– А чому ж ти зовсім не відмовишся од морозива, якщо воно так шкодить тобі? – поцікавився Муфтик. – Є чимало інших смачних наїдків.
– Як, приміром, кисіль, – глузливо усміхнувся Півчеревичок. – Але все життя я не можу їсти лише кисіль.
– Годі базікати, – рішуче сказав Мохобородько. – Кашель треба чимось лікувати. Тут можна закип’ятити воду?
Муфтик кивнув:
– Кип’ятильник є, кухонька поряд за шторою.
Він одхилив завісу, і всі побачили на стіні потужний гачкуватий нагрівач із довгим дротом. Там же, на полиці, стояв посуд, горщики, каструлі, сковорідки, інше кухонне начиння, був і холодильник, про який Муфтик оповідав раніше.
– Кип’ятильник – гордість нашого господарства, – вів далі Муфтик. – Окріп буде миттю, при бажанні можна й ціле озеро закип’ятити. Але прикро, що він діє лише тоді, коли автомобіль їде. Відверто кажучи, це вельми незручно. Адже ви розумієте, одночасно вести машину і поратися на кухні одному несила.
Та Мохобородько заспокоїв:
– Тепер же нас троє. Ти можеш спокійно кермувати, а ми з Півчеревичком наглядатимемо за кип’ятильником.
– Може, спробуємо-таки зварити киселю? – пожвавішав Півчеревичок. – Розчудесна ідея!
Мохобородько усміхнувся.
– Ти ж не можеш все життя споживати лише кисіль, – підколов він. – Сьогодні зваримо щось гіркіше, щось гірке-гірке.
– Ну, знаєш, – став заперечувати Півчеревичок, але знову зайшовся кашлем. Він так здригався, що з його пазухи щось випало і покотилося по підлозі. Це було крихітне дерев’яне мишеня на чотирьох коліщатах.
– Яка гарна іграшка! – вигукнув Муфтик.
– Досі вона була моїм єдиним супутником, – усміхнувся Півчеревичок, коли кашель знову дав йому змогу говорити. – Я іноді возив її на мотузочку, щоб мандрувати в товаристві.
– Я чудово розумію тебе, – підхопив Муфтик. – Та й хто міг би зрозуміти тебе краще, ніж я – теж такий самотній. Цілком згоден, що ця маленька непоказна іграшка була твоїм другом у безкінечних подорожах і зігрівала серце, коли навколо лютував холодний вітер сіверко.
Мохобородько почав нервуватись.
– А тепер за діло, – підганяв він друзів. – Інакше Півчеревичок задихнеться од кашлю.
Півчеревичок сховав іграшкове мишеня за пазуху і зиркнув на Мохобородька з-під насуплених брів.
– То яку гидоту ти обіцяв приготувати?
– Звісно, чай з оленячого моху, – впевнено сказав Мохобородько. – Між іншим, у цілому світі немає ліпших ліків од кашлю.
– Я вірю тобі, – втрутився Муфтик. – Але де ти роздобудеш цілющу рослину? Не в кожному лісі її знайдеш.
Мохобородько хитрувато примружився:
– Ти придивися до моєї бороди. Чи не росте там, бува, справжній оленячий мох?
– Росте, росте! – зрадів Муфтик.
Півчеревичка відпустив черговий напад кашлю, начебто вже саме споглядання оленячого моху благотворно вплинуло на нього. Але до таких ліків він поставився з недовірою – поглянув на Мохобородька спідлоба і спитав:
– Хіба не шкода тобі своєї бороди? Вона так прикрашає тебе, видно її здаля.
– А мох не потрібно виривати, – пояснив Мохобородько. – Спершу закип’ятимо воду, тоді я занурю кінчик бороди в окріп, потримаю трохи – і цілющий напій готовий.
– Он воно що, – полегшено зітхнув Півчеревичок.
Мохобородько взяв із полиці найбільшу каструлю, налив води й опустив кип’ятильник.
Муфтик сів за кермо.
– Рушаймо, – урочисто сказав він, і маленький автомобіль, залишаючи за собою кільця сизуватого диму, покотив.
