Муфтиків автомобіль просто кружляв міськими вулицями, бо друзі не мали ніякої іншої мети, як закип’ятити воду.
– Передусім нам треба спекатися Півчеревичкового кашлю, – сказав Мохобородько. – Зараз це найголовніше. Тоді матимемо вдосталь часу обмізкувати, в якому напрямі податися далі.
Він тримав кип’ятильник за держак і нетерпляче колотив ним у каструлі. Поруч сидів Півчеревичок і стурбовано стежив за поранням Мохобородька.
– Можливо, доцільніше спинитися біля якоїсь аптеки, – запропонував Муфтик, не випускаючи з рук керма.
– Адже там продають різноманітні таблетки й краплі від кашлю.
Та Мохобородько рішуче не погодився з ним.
– Найліпше од кашлю все-таки оленячий мох, – переконував він. – Не варто вживати якісь штучні таблетки і краплі, коли в нас така невичерпна скарбниця – природа! Навіщо ж тоді існують лікарські трави? Чимало бід починається саме тому, що люди нехтують природою і лікуються таблетками абощо. Ми, зрештою, теж часточка природи. Якщо це враховувати, то і кашель, так би мовити, природне явище. А цей природний кашель треба лікувати чаєм із природного оленячого моху.
Висловившись отак хитромудро, Мохобородько уважно подивився в каструлю і помітив, що вода вже парує.
– Скоро можна занурювати бороду, – вдоволено сказав він Півчеревичкові, – і твій кашель мов лизень злизне.
– А дуже гіркий чай з оленячого моху? – тихо спитав Півчеревичок.
– Неймовірно гіркий, – кивнув Мохобородько. – Та гіркість тебе не розчарує. Якщо поміркувати, то я не знаю інших ліків, котрі мали б стільки цілющої гіркоти, як чай з оленячого моху.
– Мій кашель, здається, вже минув, – зронив Півчеревичок, але тієї ж миті його мов трясця затрясла.
– Де непогамовний кашель, там найшвидша допомога, – усміхнувся Мохобородько, зазираючи в каструлю. – Вже бульбашить, цей кип’ятильник і справді чудовий «помічник».
Та зненацька гальма заскреготали й автомобіль спинився.
– Що сталося? – стривожився Мохобородько.
– Затор, – пояснив Муфтик.
Півчеревичок визирнув у віконечко.
– Ще й завеликий, – зрадів він. – Я зроду такого ще не бачив.
– Саме ж бульбашить! – нервувався Мохобородько. – Якщо ми довго стоятимемо тут, вода прочахне, і нам доведеться все розпочинати заново.
– На жаль, нічого не вдієш, – сказав Муфтик. – Проїхати ніяк.
– Мій кашель, сподіваюся, мине й так, – висловив припущення Півчеревичок. – Тож не варто задля цього клопотатися.
Мохобородько не зважив на Півчеревичкові слова.
– Спробуй-но околяса! – гукнув він Муфтикові. – Зглянься на бідолашного Півчеревичка!
– Я од щирого серця співчуваю йому і журюся над його нещасною долею, – сказав Муфтик. – Хіба це жарт: самотою тинятися по білому світу, а єдиний супутник у житті – іграшкове мишеня!
– Я кажу про Півчеревичків кашель, – суворо випалив Мохобородько.
– Звісно, і я про кашель теж, – кивнув Муфтик. – Спочатку – самота, потому – кашель. Та попри все, об’їхати не маємо змоги, ніде не проберемося.
– Тоді повертай назад, – не вгавав Мохобородько. Муфтик зиркнув у дзеркальце.
– І позаду запруджена дорога, поглянь-но. Мохобородько зітхнув, перестав чаклувати над каструлею і забрався на переднє сидіння до Муфтика. Тепер і він побачив справжній, навдивовижу нескінченний затор.
Скільки сягало око, по всій вулиці щільно вишикувалися машини: одна за одною, впритул. Мов оселедці в діжці. І все рибовози та молоковози. Рибовоз поряд із рибовозом. Молоковоз зачепився за рибовоза. Молоковоз і рибовоз, рибовоз і молоковоз. Молоко і риба, молоко і риба, риба і молоко… Машини попереду, машини позаду. Скрізь машини. Ні туди ні сюди.
– З якого приводу ця колотнеча? – здивувався Півчеревичок.
Муфтик стенув плечима.
– А чай, до речі, вихолоняє, – журився Мохобородько.
Друзям не зоставалося нічого іншого, як очікувати. Так вони простояли майже годину. Напій геть прочах, а нічого більше не змінилося. Тиснява суцільна, вантажівки за цей час просунулися тільки на один-два кроки.
– Треба б розпитати, що сталося, – вирішив нарешті Муфтик. – Має ж бути причина – скупчилося стільки машин.
– Причиною є не що інше, як відхід од природи, – сказав Мохобородько. – Люди повернулися до природи спиною, жадають зручностей. Їм ліньки ходити пішкома, і вони роблять стільки машин, що ті вже не поміщаються на вулиці.
– А сам сидиш у зручному автомобілі, – засміявся Півчеревичок.
– Що за жарти? – спаленів Мохобородько. – Ти не забувай, що я тут для того, аби приготувати тобі чай з оленячого моху. Гигикання ту ні до чого. Зубоскалитимеш тоді, коли покуштуєш відвару.
– Я прошу вас не хвилюватися, – примирливо мовив Муфтик. – Чвари до добра не призводять. Я, приміром, коли хвилююсь, то зразу починаю плутати різні речі. Давайте ліпше гуртом виберемося з машини і довідаємося, у чому річ.
Півчеревичок і Мохобородько не перечили, і трійця ступила на вулицю. Тут же, біля стовпа з ліхтарем, надибали на двох водіїв з кислими лицями, котрі задля розваги й од нудьги смалили цигарки.
– Здоровенькі були, братове! – запросто звернувся до них Муфтик, наче то його давні друзі. – Що, теж застрягли, га?
– Авжеж, – одказав шофер рибовоза.
На його лискучий козирок начіплялося луски – отже, він возить рибу.
А другий водій, який пахнув молоком, ніби немовлятко, у свою чергу додав:
– До цього нам не звикати.
– Он воно що, не звикати, – втрутився в розмову Півчеревичок. – Тут часто коїться отаке?
– Авжеж, – повторив водій рибовоза.
Чоловік, од якого пахло, мов від сисунця, і тому легко було здогадатися, що він возить молоко, пояснив:
– Ця колотнеча через одну чудернацьку бабцю, котрій до вподоби годувати кішок – з усього міста злазяться до неї на сніданок, і вона замовляє силу-силенну машин із рибою та молоком. До цього нам не звикати, я, здається, про це казав.
– Авжеж, – ствердив водій рибовоза.
– Про таку нечувану любов до тварин я чую вперше, – вражено похитав головою Півчеревичок.
– Я теж люблю тварин, – додав Мохобородько, – і навіть дуже. Але вважаю, що і в найпалкішої любові мають бути якісь межі.
– Як на мене, можна любити одну, двох чи принаймні трьох кішок, – сказав Муфтик. – Якщо їх більше, то ця котяча залюбленість, по-моєму, тільки завдає клопоту.
– Авжеж, – погодився водій рибовоза. – Подумати лишень, скільки я перевіз свіжої риби для муркотух та муркотунів!
– А на греця та бабуся годує цілу котячу зграю? – поцікавився Півчеревичок.
Водій рибовоза стенув плечима.
– Можливо, просто звикла, – висловив здогад водій молоковоза. – Хіба знаєш, що стара людина утне, кожен по-своєму прагне щастя.
– Я хотів би таке щастя побачити на власні очі, – вирвалося в Мохобородька. – Ходімо туди, все одно з приготуванням відвару зараз нічого не вийде.
Муфтикові й Півчеревичкові теж кортіло подивитися на цю чудернацьку бабцю та її котяче збіговисько. Вони дружно сказали водіям «до побачення», полишили свою машину край тротуару і подалися глянути на ненажерну котячу зграю.