Мої батьки не люблять лютий. Кажуть, це не надто приємний місяць: уже не хочеться зими, немає свят, а до тепла ще далеко. Я не зовсім їх розумію і думаю, що, може, тому він і лютий, що ніхто його не любить. Тому й вирішила, що лютий любитиму. І він мені віддячив!
То був холодний, але сонячний день. До обіду ми гуляли з дідусем і бабусею по набережній. Вода чарівно виблискувала в сонячному промінні. Навколо нікого не було. Я згадала, як торік навесні ми з Тасею рятували тут чайку. Чайок тут зараз було не менше, ніж тоді. Можливо, та, яку ми врятували, і досі була серед них.
Дідусь розповідав історії зі свого життя, ми з бабусею слухали. Колись давно він багато мандрував і багато бачив. Чомусь щоразу, як він їх розповідав, вони трохи відрізнялися від тих самих, розказаних раніше.
– Це тому, що він забагато їх має, – казала бабуся.
– Та й хитрун я ще той, – підморгував мені дідусь. – Проте добра половина з них таки правдива! Ви самі вже вибирайте, яка саме.
Я вибирати не хотіла – вони всі були надто цікаві. Тому вірила всім.
Ми якраз поверталися додому. Тобто дідусь із бабусею повертали додому мене. Вони хотіли поїхати ліфтом, але ліфт чомусь не працював. Довелося йти пішки.
– Дарма, діду, – сказала бабуся. – Ноги розімнемо.
– Та вже розім’яли, – пробурчав дідусь, але пішов нагору.
– Я можу й сама дійти, – запропонувала я, але дідусь подивився на мене здивовано.
– І не пригостиш нас чаєм і пирогом твоєї мами? Це було б негарно!
Дідусь дуже любив мамин пиріг з яблуками, і якраз сьогодні вона його спекла.
– Скажи дідусеві, – підморгнула мені вона. – Нехай приходять із бабусею на чай.
Моя мама взагалі дуже розумна. Часом мені здається, що вона знає майбутнє. От і того разу… або знала, або вгадала.
Ми піднімалися повільно. Тож я вирішила полічити сходинки. Просто аби було веселіше підніматися. Колись ми робили це разом з Тасею, але я вже забула, скільки тих сходинок ми тоді налічили.
Я лічила вголос і була вже на тридцять другій.
Тут дідусь сказав, що йому треба трошки перепочити.
– Кожна сходинка – це як рік життя, – сказав він, відхекуючись. – Ще один крок у ньому, – сказав дідусь. – Здається, що їх безліч, і десь на середині можна добряче стомитися. От як я зараз. Часом здається, що вони ніколи не скінчаться. Але десь вони таки скінчаться. І кожна нова та наступна сходинка – це великий подарунок.
– От уже філософ, – засміялася бабуся.
Уявила я собі їхні сходинки.
– А багато у вас їх іще попереду? – запитала я.
Дідусь засміявся:
– Будинки в нас високі, – сказав він. – На нас із верхом вистачить.
Мабуть, це було таке його «еге ж». Я дуже на це сподівалася.
– Іди вже, застряг, – усміхнулась бабуся. – Сам сказав, що кожна наступна – це подарунок.
Ми пішли далі. На сороковій ми знову зупинилися – цього разу через мене. У мене розв’язався шнурок і бабуся сказала, що далі з розв’язаним іти не можна – ще впаду.
– Не дуже приємна це річ – падати на сходах.
Вона про це знала напевно, бо кілька років тому така халепа сталася з нею. Тоді вона зламала ногу і довго лежала в ліжку. Я б такого не витримала. Тож я послухалась.
– А скільки таких сходинок мають собаки? – вирішила запитати я. Ми досі сумували за Тимком. Його сходинки я теж хотіла уявити.
– Менше ніж ми, – зітхнув дідусь. – Тому ми й повинні піклуватися про них. Якнайкраще піклуватися.
Я вже підвелася, коли раптом внизу грюкнули двері – хтось зайшов у під’їзд. Ми рушили далі. Хтось піднімався швидше за нас, їхня хода все наближалась, а проте все ще була далеко – аж раптом…
Хтось лизнув мені руку.
Бабуся охнула.
Дідусь зупинився.
Я теж заклякла.
Розвернулася.
Переді мною стояв Тимко. Він шалено виляв хвостом. Великі очі дивилися на мене. Він міг би сказати, що скучив, та не вмів, проте я й так це бачила. Я теж скучила. Дуже-дуже скучила.
Поруч опинилися Только та його тато.
– Вибач, що не приводив його до вас, – шморгнув він носом. – Я обіцяв.
– Він захворів, – пояснив його тато.
Я обіймалася з Тимком.
– Дякую, що привів його тепер. Треба показати його Тасі, я зараз…
– Не поспішай, – сказав Толя. – У вас буде багато часу. Я… як би це сказати…
– У нього виявилась алергія на собак, – сказав його тато так, наче змушений був говорити про це кожного дня різним людям. Його голос не виражав анічогісінько.
– Еге ж, – підтвердив Только.
– Еге ж, – присвиснув дідусь.
– Діду! – промовила до нього бабуся.
Ми з Тимком мовчали. Я була щаслива. Хоча Толька було шкода… Він хотів мати собаку, але не міг, бо вже мав алергію. Шкода, що алергія – це не домашня тварина. Тоді з нею було б веселіше. Це нагадало мені про…
– Але ж ми не можемо його лишити в себе, – сказала я тихо. – І Тася не може… У них мало… місця.
Щойно я була щаслива. Наші з Тимком сходинки знов були поряд. Але раптово згадала про те, чому вони не були поряд останні два місяці, – і все розтануло.
Бабуся кахикнула.
– Нехай… Нехай він лишиться в нас, – сказала вона.
– Невже? – водно вигукнули ми з дідусем. Дідусь, здавалося, був не таким щасливим, але приголомшеним.
– Еге ж. У нас багато місця. І нема алергії, – сказала бабуся.
Дідусь хотів щось сказати, але вона його зупинила:
– І комусь потрібно більше приводів гуляти надворі. Ось, будемо гуляти з песиком.
Песик був не проти.
Дідусь погодився, як тільки Тимко лизнув його руку.
Тольків тато зітхнув з полегшенням. Только хлюпнув носом, але теж погодився, що це гарна ідея.
– І ви також зможете гратися з ним і гуляти, – сказала бабуся.
– А можна мені іноді навідувати його? – запитав Только.
– Авжеж, можна.
Я була теж не проти. Врешті тепер нам не потрібно було бути ворогами. Тож можна було й стати друзями.
Тимко завиляв хвостом. Він теж був на це згоден.
А до наших дверей, за якими на нас чекали батьки та улюблений дідусів яблучний пиріг, як виявилося, було аж 54 сходинки.
Але я знала, що далі їх тільки побільшає.
Кінець