На клені перед лікарнею палахкотіло жовто-червоне листя. Я стояв біля вікна, дивився надвір і думав: «Ти ба! Йому пора опадати, а воно таке гарне!».
– Ось підійдіть сюди й подивіться, – запропонував я дідусеві. – Яка там краса!
– Не хочу дивитися, – гарикнув дідусь. – Однак мені не можна нікуди виходити.
Я приїхав до лікарні провідати дідуся зовсім сам. Кілька разів бував тут із татом, тож дорогу знав.
Спершу треба сісти на метро. Потім їхати червоним автобусом і вийти з нього, коли загледиш на пагорбі ліворуч церкву. Це було не складно.
Тато не хотів їздити туди надто часто, бо дідусь був нестерпний. Він завжди такий був, але тепер став іще нестерпніший.
Він злився і кричав. А ще випльовував пігулки, які мали б його істотно заспокоювати. І сварив медсестер.
– Мене запроторили сюди, як тварину! – репетував він. – Хто я, по-вашому? Мавпа?
Його обличчя наливалося кров’ю, і він лаявся так, що тато загадував мені заткнути вуха. Тато вважав, що мені не треба знати більше поганих слів, аніж я вже знав.
Я так не думав.
Мені завжди подобалося, коли дідусь злився. Тоді життя ставало цікавішим.
Але в тата просто опускалися руки, коли він бачив свого міцного огрядного батька, що лежав у лікарні й згасав на очах. Через те він і не рвався його провідувати.
* * *
– Чому він не може бути таким, як усі? – зітхнув тато.
То було в четвер. Тато вийшов зі свого лікарського кабінету, зняв із себе білий халат, повісив його на персональний гачок і пішов підкручувати в нашому помешканні годинники. Їх було дев’ять.
Він завжди щочетверга їх підкручував.
Я метнувся слідом.
– Може, заберемо звідти дідуся? – запитав я.
– Ні, – буркнув тато, заводячи велетенські дзиґарі, що стояли на підлозі в їдальні.
– Чому він не може жити в нашому притулку для людей похилого віку? Тоді ми могли б провідувати його щодня.
Притулок для літніх людей містився неподалік від нас. Навколишніми вулицями нерідко блукали старенькі, які вже не розуміли, де їхня домівка. Дідусь міг би стати одним із них. Тоді він міг би приходити до нас додому їсти, і я міг би бачити його скільки захочу.
– Дідусь не з нашої округи, ти знаєш.
– Але він може жити в нас. Він може жити в моїй кімнаті.
– Я сказав – ні! – відрубав тато. – Він не може ходити сходами. У нього збільшене й слабке серце. А ще він немічний, злий, упертий і дурний. Ти ж знаєш, що сталося минулого разу.
– Йому просто не пощастило, – заперечив я.
– «Не пощастило»? – пирхнув тато. – Таж він од злості зламав собі стегнову кістку! Йому, бачте, заманулося підняти здоровенний камінь, щоб його розбити. Ти називаєш це «не пощастило»?
– А мені подобається, що дідусь – не такий, як інші, – наполягав я. – Провідаємо його в суботу?
– Побачимо, – відповів тато.
Я знав, що цього не буде. Тато скаже, що в нього, на жаль, на суботу назбиралося багато роботи.
Він умостився в своєму улюбленому кріслі, надів навушники, уп’яв очі в стелю й увімкнув на повну гучність музику, щоб вона заглушала всі думки в голові.
– А я однак поїду туди в суботу, – оголосив я. – Я люблю його. І не хочу, щоб він був самотній.
Тато кивав головою.
Він анічогісінько не чув.