Я збирався на футбольне тренування.
Тож попросив кишенькових грошей. Їх мало вистачити на квитки. Потім поклав у сумку спортивні гольфи, сині шорти й фірмові спортивні кросівки.
Треба було все продумати.
– Про всяк випадок прихопи щось поїсти з холодильника, – нагадала мама.
– Дякую, – відповів я.
Зробив один бутерброд із сиром і один з оселедцем.
– Ти вже полюбив оселедці? – здивувалась мама.
– Ні. Це через сіль, – пояснив я. – Коли тренуєшся, то багато пітнієш.
Жаль, що цього не чув тато. Він любить, коли людина ерудована. Але тато з головою поринув у суботній кросворд.
Щойно мама вийшла з кухні, я прихопив ще й напої.
– Як добре, що ми вирішили не їхати до дідуся, коли в тебе тренування, – кинув тато на моє «побачимось».
– Атож, – відповів я.
Потім докинув, що трохи затримаюся, бо зайду до однокласника, з яким разом тренуємося. Мовляв, треба зробити кілька вправ з математики, оскільки я знав її найгірше в класі.
Тато відвів очі від газети:
– Як добре, що ти робиш щось корисне, а не горобцям дулі даєш, – усміхнувся він.
– Угу, – буркнув я.
І пішов.
Горобцям дулі давати.
* * *
Спершу – у бік футбольного поля, бо мама стояла біля вікна й махала. Вона завжди так робила. Пройшовши трохи, я завернув до метро.
Купив квиток і сів у потяг.
Я бачив у напівпрозорому вікні вагона своє обличчя. Доброго духа, який виконував те, чого робити не можна.
На станції Слуссен я зійшов, щоб пересісти на червоний автобус.
Але перед тим я хвильку-другу постояв на пероні, не зводячи погляду з найкращої, як сказав би тато, неонової реклами зубної пасти, де на жовтій зубній щітці блискучим хробаком звивалася вичавлена з тюбика смужка.
Це спонукало мене подумати про тата. І дідуся. Про те, які вони різні. Тато – високий, худий, із сумними очима. Дідусь – навпаки: низький, гладкий і, здавалося б, із єдиним у душі почуттям – злістю. Це видно було з того, як він гнівався. Він гупав у стіни, тупав ногами і лаявся. А от тато, коли мав поганий настрій, усамітнювався і мовчав.
Не дивно, що вони не розуміли один одного.
Я не переставав думати про їхні відмінності навіть тоді, як сидів уже в автобусі і дивився на осінь, що мигтіла за вікном.
Згодом біля мене сіла огрядна пані в блакитному пальті. Від неї пахло потом. Я присунувся ближче. Щоб мій одяг бодай трохи увібрав у себе запах її поту. Як доказ того, що я був на футбольному тренуванні.
Тоді вона повернула до мене голову.
– У тебе, хлопче, у штанях завелися мурашки? – спитала жінка.
– Ні, – відповів я.
Що вона про мене подумала?
– І ти оце сам їдеш автобусом? – допитувалася пані.
– Так, я їду провідати дідуся.
– Молодець, – мовила вона. – То він зустріне тебе на зупинці?
– Ні, він лежить у лікарні.
– А мама й тато їдуть з тобою?
– Тато не має часу. Йому треба розв’язувати кросворди, – відповів я.
Вона поклала руку мені на плечі. «Гарненько просякну потом», – подумав я. Коли вона зітхнула, здалося, наче то в автобусі відчинилися двері.
– Ти, певно, дуже любиш свого дідуся? – спитала вона.
– Атож, люблю, – підтвердив я.
І я заходився оповідати про дідуся. Не знаю навіщо. Рот мовби сам говорив. Я розповідав про те, що ми разом робили влітку. І як приємно було спати під його хропіння. І який він був вдатний до всього на світі. Скажімо, викопував здоровецьке каміння. І перекрив новим толем дах на нужнику.
Що більше я розповідав, то молодший і дужчий ставав дідусь.
– Здається, у твого дідуся справи нівроку, – втішила мене жінка.
– Атож, – згодився я.
– Невдовзі він одужає, – запевнила вона.
– Атож, – згодився я.
Потім я згадав про дідусеве збільшене серце, його потрощене стегно і татові слова, що вже ніколи не буде так добре, як було.
Аж тут на пагорбі вигулькнула церква.
Я дивився на неї крізь сльози.
– Прощавайте, – мовив я і пішов до виходу.
– Прощавай, – відповіла жінка. – Перекажи своєму славному дідусеві, що в нього найкращий у світі внук.
– Перекажу, – пообіцяв я.