Мій славний дідусь саме натискав на кнопку виклику, що висіла в нього над ліжком. Він не відпускав її, аж поки прийшла медсестра.
– Що ще? – процідила вона крізь зуби.
Медсестра була роздратована. Ще б пак! Дідусь натискав на кнопку виклику весь час. Через те, що нудьгував. Аби подражнитися. Бо не мав більше чого робити. Не треба було копати ям. Не треба було вергати каміння. Не треба було залазити на дах чистити димар.
– Принеси склянку соку та булочку для малого, – звелів він.
– Ні, – відмовила медсестра. – Тут немає кав’ярні. І перестаньте дурно здіймати шум. А то відріжу шнур.
– Іди ти під три…
І він вилаявся.
Медсестра закинула голову й глянула на мене:
– Ти хотів би колись одружитися?
– Не знаю, – відповів я. – Мабуть.
– Тоді не розмовляй так, як він. Учися говорити красиво.
І пішла. Думаю, їй хотілося хряснути за собою дверима, але нічого не вийшло. Вгорі на дверях була прилаштована якась штукенція, через яку вони плавненько зачинилися.
Після того дідусь одразу знов натиснув на кнопку виклику. Коли медсестра заглянула в двері, він мовив:
– Те, що ти казала, дуже слушно. А тепер – геть з-перед моїх очей!
Перш ніж вона зникла, я помітив, як на її вузьких губах промайнула усмішка. Я засміявся. Чудово! Виходить, дідусь ще й досі був здатен жартувати.
– Шкода, що немає соку й булочки, – промимрив він.
– Пусте! – втішив його я. – У мене є з собою що їсти й пити.
Я відкрив сумку. Там лежали загорнуті в серветки бутерброди. Із сиром – для мене, а з оселедцем – для дідуся.
– А ти не промах! – захоплено мовив він.
– І це ще не все, – вів далі я.
Потім вийняв пляшку молока і пляшку пива, які взяв удома з холодильника і заховав у гольфах.
– Пиво для вас. Ви ж любите пиво, дідусю? – спитав я.
– Люблю, – відповів він.
Я випив воду з його склянки, що стояла на нічному столику, й налив у неї пива. Він пригубив. І вдягнув окуляри, щоб бачити, як на поверхню здіймаються маленькі бульбашки. Тоді відпив малесенький ковточок пива. Відкусив малесенький шматочок бутерброда з оселедцем і став жувати.
Досі дідусь їв і пив зовсім інакше. Як правило, він мотав їжу так, мов за себе кидав. Але не тут, у лікарні. Тут йому ніщо не лізло в горло.
– О! – мовив він. – Оце їжа!
Від утіхи йому на очі навернулися сльози.
– Ненавиджу тутешню їжу, – поскаржився дідусь. – Як трава: ні смаку, ні радості. Навіть вода тут недобра.
– То, може, треба звідси тікати? – запропонував я.
– Замолоду я багато разів тікав, – зауважив дідусь. – Але тепер, мабуть, запізно. А мама й тато знають, що ти тут?
– Ні, я вшився, – зізнався я. – А їм сказав, що їду на футбольне тренування.
Дідусь весело вищирив вставні зуби.
– Ну ти й хитрий лис, Ґоттфрідку! – засміявся він. – Весь удався в мене. А щодо втечі – варто подумати. Я дещо хочу зробити. Хоч тепер далеко не втечеш. Не з цією ногою.
Ґоттфрід! Ніхто, крім дідуся, не називав мене так. Це було його ім’я. А в мене воно було друге. Мені воно здавалося дурним. Я знав, що воно означало «миролюбний, як Бог», але на малюнках у бабуниній Біблії в того Бога був не надто миролюбний вигляд. Та коли дідусь мене так називав, мені воно подобалося.
Це нас мовби пов’язувало.
Ми їли й пили, насолоджувалися бутербродами та напоями і тим, що ми були хитрі, неслухняні й мали однакові імена.
Коли мені вже було пора йти на автобус і їхати додому, ми придумали план. Дідусь попросив мене привезти йому гаманця, якого він заховав у шкарпетці в одному зі своїх черевиків, що стояли в глибині гардероба.
– Побачимося наступної суботи, – сказав він. – Здорово буде, коли…
Потім він чортихнувся.
Та перш ніж вийти, я почув останнє, що він промовив: «Брусничне варення».
Я нічого не зрозумів.