План був такий: мені треба наступної суботи приїхати до лікарні. Надворі має чекати таксі. Гроші на нього мені дав дідусь. Я мав «послати тата до дідька», щоб він не поїхав зі мною. А ще мені треба було придумати вагому причину відлучитися з дому. Можливо, з ночівлею.
Останнє було найпростіше.
Прийшовши додому, я вийняв із сумки свій брудний футбольний одяг.
– Це ж треба – так усе заялозити!.. – зітхнула мама, як побачила його.
– На футболі так буває, коли стомишся, – сказав я.
Насправді я вимазав одяг землею на пустирі неподалік від нашого будинку.
Я мусив усе добре продумати.
– Це треба випрати до суботи, – наголосив я. – Наша команда їде на тренування в табір. Із ночівлею.
– А куди? – поцікавилась мама.
– У Седертельє, – відповів я. – Ми ночуватимемо в спортзалі. А ще нам треба взяти з собою щось їсти. Може, насмажиш котлет?
– Звичайно.
Дідусь любив котлети.
А мама любила їх готувати.
У кожнім разі я був хитрий лис, точнісінько такий, як казав дідусь, – справжнісіньке брехло. Навіть тато, здається, був задоволений. Мабуть, радів, що мене в наступні вихідні не буде вдома.
Він погладив мене по голові.
– Тоді поїдемо до дідуся через тиждень, – запропонував він. – Я ж знаю, як тобі туди хочеться.
– Дякую, дуже добре, – погодився я.
Тож тепер лишилося найважче.
* * *
Дідусь задумав утекти за місто. До будинку в шхерах, де жили вони з бабунею до її смерті і де він узимку після того впав і поламав стегнову кістку. А згодом поламав її ще раз і опинився в лікарні.
– Туди тікати далеченько, – мовив дідусь. – Але я маю там дещо владнати.
– Обіцяйте, що не полізете на дах.
Дідусь здатен був на такі небезпечні витівки.
– Обіцяю, – заприсягнувся він. – Тепер слухай. Пароплав відходить від пристані Солленкрука близько першої. Добре, якщо ти приїдеш до лікарні автомобілем о пів на дванадцяту. І не завадить, коли хтось зателефонує сюди й скаже, що мене приїдуть забрати. Але так, щоб ніхто нічого не запідозрив.
– Хто має зателефонувати?
– А це вже, мій любий онученьку, твій клопіт, – відповів дідусь.
Я довго думав, як це зробити. Не міг же я телефонувати сам, своїм тонким дитячим голосом. Голос має звучати по-дорослому. До того ж як мені замовити таксі? Водій попросить дати слухавку татові або мамі.
Аж тут я згадав про Адама.
Власне, його звати Ронні. Але Адамом він став через те, що в нього на шиї велике адамове яблуко. Воно перекочується туди-сюди, мов яйце, коли він говорить. Несила дивитися.
І голос у нього солідніший, ніж у тата.
Адам працював у пекарні поблизу ремонтної майстерні. Про щось краще він і не мріяв. Бо його найбільше цікавили хліб і автомобілі. Щоранку вдосвіта він розвозив хліб до навколишніх крамниць. А коли випадала вільна година, заходив у майстерню і допомагав там.
Він був привітний. Завжди пригощав дітлашню вчорашніми булочками. А коли не було вчорашніх, давав нам свіжі.
– Це вам для собаки, – казав він, хоч у нас не було собак.
Я подався до нього й розповів усе: що й до чого.
Адам, себто Ронні, стояв, схрестивши на грудях руки, і поважно мене слухав. У своєму білому халаті він скидався на ангела з обличчям у ластовинні.
– То ти просиш, щоб я збрехав? – спитав він. – Хочеш, щоб я зателефонував до лікарні, вдаючи твого тата?
– Так, – відповів я.
– І щоб я дістав мікроавтобус і вдав, що везтиму твою футбольну команду до Седертельє?
– Так.
– А насправді я маю допомогти тобі й твоєму дідусеві втекти?
– Так. Я добре заплачу.
Я показав йому гроші, що мені дав дідусь.
– Ти з глузду не з’їхав?
– Ні.
Він засунув у кишеню гроші, потиснув мені руку і засміявся так, що застрибало адамове яблуко.
– Домовилися, хлопче, – погодився він. – Я – за свободу. І мені потрібні гроші.
Він запитав, де я живу. І як звати тата й дідуся – і прізвища, й імена. І що то за лікарня. І в якому відділенні лежить дідусь.
– Треба все продумати, – сказав він.
– Аякже, – підтвердив я.
Він усе записав на аркуші хлібних замовлень і причепив його на стіну біля телефона.
– Зрозуміло, – сказав він. – Побачимося в суботу, чверть на одинадцяту. Я зупинюся біля хвіртки і тричі посигналю.
– Дякую, – мовив я.
Коли я вже був на порозі, він кинув услід мені свіжу булочку. Я зловив її руками в повітрі.
– Для собаки, – гукнув він і зареготав.
Дорогою додому я жував булочку, а в перерві поміж жуванням намагався щось насвистувати. Я побачив зграйку перелітних птахів, що линули над дахом нашого будинку. І подумав: «Невдовзі й ми рушимо в дорогу».
