О дев’ятій я вже повністю був зібраний. Тато дав мені свою дорожню сумку. Я поклав у неї футбольний одяг, кілька запасних трусів, свою синю піжаму, рушник, мило, зубну щітку і маленький тюбик зубної пасти, яку татові дала одна фірма для рекламування.
Алюмінієву каструлю з маминими котлетами я поклав у свій наплічник. Їх вийшло дуже багато. Мама хотіла, щоб ними наїлася ціла команда.
Тепер я сидів, підібгавши ноги, у квітчастому кріслі, біля сумки та наплічника, й не зводив погляду з годинника на стіні.
Я намагався щось стиха наспівувати. Та й усе.
– Ти, здається, радий, – помітив тато. – Про що думаєш?
– Про спортивний табір, – відповів я. – Ми будемо вчитися забивати штрафні удари, вести м’яч і робити всілякі фінти. А коли ляжемо спати, розповідатимемо історії про привидів.
– А думаєш про те, щоб чистити після їжі зуби? – спитав тато.
– Звісно.
Але я про таке не думав. Мені було приємно від того, що я вмію дурити. Я змусив маму й тата повірити у всі свої несосвітенні вигадки. Ніхто з них не здогадувався, що я думав насправді.
Я міг робити що завгодно.
Так само, як і Адам, себто Ронні, я був «за свободу».
До того ж хіба це великий гріх – збрехати, коли всім від цього стало радісно?
– Може, зіграєш і заспіваєш для мене пісню? – попросив я маму.
– Просто зараз?
– Так, це було б чудово.
– Та що ти кажеш? – усміхнулася мама. – Тільки трішечки.
Вона сіла за чорне піаніно. А коли співала, у неї тремтів голос. Вона співала пісню, що звалася «Somewhere over the rainbow»[1]. У ній розповідалося про країну над веселкою, де геть-геть усе таке, як людина хоче.
Це була мамина улюблена пісня.
Вона не переставала співати й тоді, як засигналив мікроавтобус. Тричі. Достоту так, як було домовлено.
– Мені пора, – я підвівся.
– Я допоможу тобі винести речі, – запропонував тато.
– Не треба, – відповів я.
Я боявся, щоб Ронні-Адам чимось себе не видав. Але в нього все вийшло.
Він чекав під хвірткою біля щойно вимитого мікроавтобуса. На ньому були гольфи і спортивна кепка – усе як належить.
Він закинув сумку й наплічник на заднє сидіння.
– Сідай швиденько, – поквапив він. – Нам іще треба заїхати підібрати решту.
Потім Адам обернувся до тата.
– Ви можете пишатися своїм сином. У нього справжній талант, – сказав він. – Молодець, запросто обводить круг пальця супротивників.
– Он як! – мовив тато. – Приємно чути.
Він ніяково мене обняв і тицьнув гроші: мовляв, купиш собі щось смачне в Седертельє.
– Удачі, – побажав тато.
– Дякую!
– Може, зателефонуєш увечері?
– Навряд чи там є телефон, – викрутився я.
У мікроавтобусі я сидів поруч із Адамом. Коли-не-коли я позирав на його адамове яблуко, яке то піднімалося, то опускалося. Він жував жуйку і постукував пальцями по керму, а ще був у сонцезахисних окулярах, хоч надворі було хмарно.
Мікроавтобус він позичив у ремонтній майстерні.
– Ти телефонував до лікарні й попередив, що ми маємо забрати дідуся? – спитав я.
– Ага, – відповів він. – Назвався твоїм татусем. «Так, лікарю… Тоді гаразд, лікарю, – відповіли вони. – Це чудово, що він трохи побуде вдома». Але прозвучало так, ніби вони зраділи, що його спекаються.
– Він уміє завдавати клопоту, – підтвердив я. – Добре, що в тебе солідний голос. Але що нам робити, коли ми зайдемо в палату? Вони помітять, що ти – не мій тато.
– Я попередив, що сам, на жаль, не зможу приїхати. Але замість мене приїде мій син і його великодушний двоюрідний брат.
Я не мав нічого проти такого двоюрідного брата, як Адам. Навіть на один-однісінький день. Він дав мені жуйку. Саме так роблять двоюрідні брати. Ми мовчки їхали, жували жуйки, слухали радіо й дивилися у вікно. Часом я щось казав про дідуся.
– Це нічого, що він трохи лихословить? – спитав я.
– Пусте, витримаю, – запевнив Адам.
Згодом я помітив одну крамничку.
– Зупинися тут, будь ласка, – попросив я.
– Навіщо? – спитав він. – Тобі захотілося пити?
– Так. Можеш купити кілька пляшок пива? – запитав я і простягнув йому гроші, які мені тицьнув тато.
– А ти не замалий? – занепокоївся він.
– Це не для мене, – відповів я. – Для дідуся.
Адам зупинився. Але від моїх грошей відмовився. Мовляв, я вже й так дав йому забагато. Поки він ходив купувати, я сидів у мікроавтобусі.
До лікарні лишалося небагато. Треба було тільки минути церкву, що стояла на пагорбі.
Адам під’їхав до самого входу.
Він зняв з голови спортивну кепку, а з ніг – футбольні гольфи і вдягнув кашкета з блискучим козирком – такий, як носять водії ритуальної установи, яких я бачив біля дзвіниці неподалік нашого притулку для людей похилого віку.
– Тепер ходімо по твого дідуся, – мовив він.
– Постарайся не дратувати його, – попросив я.
[1] «Десь над веселкою» (Somewhere over the rainbow) – цю пісню написали композитор Гарольд Арлен та поет Едґар Ір Гарбурґ спеціально для фільму «Чарівник із країни Оз» (1939). Її включено до списку 100 найкращих пісень усіх часів. (Прим. пер.).