Коли ми прийшли, дідусь уже приготувався їхати. Поголений, одягнений у темний костюм, при краватці і в пальті. У нього був вигляд дитини, яка мала йти в гості і її змусили вбратися в ненависний їй святковий одяг.
На ліжко сперті милиці.
– Тепер він ваш, – сказала медсестра, що зайшла з нами до палати.
Дідусь побачив мене і засяяв.
Але потім насупився.
– Радий тебе бачити, Ґоттфрідку! – привітався він. – А хто той ідіот у кашкеті з козирком, що єхидно всміхається?
Він кивнув головою у бік Адама.
Я похолов. Тепер медсестра зрозуміє: щось тут не так. Зараз вона зателефонує татові. Бо лікарня пильно стежить за тим, щоб не віддавати пацієнтів невідомим особам, – я це добре знав.
– Хіба ви його не впізнали? – випалив я. – Це ж Адам, мій двоюрідний брат, ви ж знаєте. Він вас відвезе замість тата.
– Добридень, дідусю! – привітався Адам і підніс два пальці до козирка кашкета.
– Не викаблучуйся, бовдуре! – гримнув дідусь. – Як я міг тебе впізнати, коли ти ніколи не провідуєш мене?
– А знаєте чому? – спитав Адам. – Бо ви завжди тільки кричите і лаєтеся. Моя мама цього не любить. Вона хоче вас побачити. Але для того вам треба змінитися і стати людиною.
Я думав, що дідусь вибухне гнівом.
Але він не вибухнув.
Натомість засміявся.
– Браво, Адаме! – вигукнув він. – Ти не схожий на інших родичів. Ти такий, як я і Ґоттфрідок. Ти нічого не боїшся. Сестро, давайте вже пігулки, та ми поїдемо. Мій син-стоматолог за мною сумує.
Дідусь узяв свої пігулки в двох коробочках.
– Білі – серцеві, червоні – заспокійливі, щоб ви не дуже багато лаялися, – роз’яснила медсестра і підморгнула нам.
Дідусь запхнув коробочки з пігулками в кишеню.
– Я знайду для вас інвалідний візок, – запропонувала медсестра.
– До дідька! – спаленів дідусь. – Я можу сам іти!
– Ні, не можете, – заперечила вона.
Медсестра прикотила дідуся в кріслі до мікроавтобуса. І ми перемістили його на переднє сидіння. Перед від’їздом медсестра погладила його по щоці.
– Пильнуйтеся ж, – мовила вона. – Вам треба берегти серце, пам’ятайте про це.
– Я сидітиму сидьма й цілу неділю тільки те й робитиму, що їстиму, – пирхнув дідусь.
* * *
У мікроавтобусі ми майже не говорили. Нам, трьом неперевершеним брехунам, пощастило вирвати дідуся на волю. Ми подумки сміялися над тим, як ми всіх-усіх перехитрили.
Вранішні хмари зненацька розпливлися. Здавалося, ніби Господь Бог хотів, щоб дідусь насолоджувався блакитним небом і сонцем.
Дідусь опустив бічне вікно і вдихнув свіжого повітря:
– О-о-ох! – він аж очі заплющив.
А потім іще раз вимовив: «Ох!».
– Якщо захочете в туалет, дайте знати, – озвався Адам.
– Дякую, але я потерплю до пароплава, – відповів він.
Дідусь з Адамом говорили про мотори. Я про них нічого не знав і просто мовчав. Але дідусь пів життя працював начальником машинного відділення на великих кораблях. Тож він знав чи не все про циліндри, колінчасті вали й усяке таке.
Ось він схилився наперед і нашорошив вухо в бік мотора.
– Здається, відкрутився гвинт у бензонасосі, – припустив дідусь.
– Я подивлюся, коли повернуся в майстерню, – пообіцяв Адам.
Коли ми під’їхали до пристані, Адам вийшов із мікроавтобуса і подав семафором знак, щоб пароплав причалив. Крім нас, пасажирів більше не було. Ми чекали в мікроавтобусі, поки побачили, що наближався білий пароплав.
– Он воно, допотопне старе корито, – пробурчав дідусь, витер очі й висякався.
То було схоже на звук фанфар.
Ми допомогли дідусеві вийти з мікроавтобуса й винесли мою сумку, дідусеві милиці, наплічник із котлетами, пакет із тим, що Адам купив у крамниці, а тоді ще один пакет – Адамів сюрприз.
– Булочки з кардамоном, трішки печива й буханець хліба. Я спік їх уночі, – сказав він. – Утікачам добре мати з собою трохи провізії. Я заберу вас тут завтра о дванадцятій.
– Чорт, та в мого сина чудовий син! – вигукнув дідусь, коли ми завели його на борт і Адам хотів уже сходити на берег.
– У вашої дочки, – поправив Адам. – Не забудьте цього, хай вам грець!