– Ти бачиш? – спитав дідусь.
Він сидів спиною до жовтогарячих металевих дверей машинного відділення. Я їх трішечки відчинив, хоч там було написано «Стороннім вхід заборонено». Лише для того, щоб до нього долинав гул мотора і він відчував звідти тепло та вдихав у себе манливий запах пального.
Дідусь дивився у вікно на острови, повз які ми пропливали, на скелі, що стриміли з моря, на сосни, ялини й листяні дерева, що аж сяяли, бо це був дуже особливий день.
Він дивився на все те, що раніше бачив безліч разів.
– Ти бачиш? – знов запитав він.
– Так, – відповів я.
– Нічого ти не бачиш, – буркнув він.
– Так, – погодився я.
Бо я розумів, що ми бачимо по-різному. Він бачив те, що було колись. Те, що він бачив тисячі разів, коли плив цією дорогою, поки ще жила бабуня. Він плив назад у той час. Це було написано на його обличчі. Хоч воно було так само змарніле й зморщене, як звичайно, та за всіма тими зморшками дідусь немовби помолодшав.
– Що ми будемо робити, як припливемо? – спитав я.
– Я хочу ще раз побачити будинок, – відповів він. – Хочу, щоб ми затопили грубу. А ще я хочу посидіти біля вікна й подивитися на море – так, як вона дивилася. Я ніколи не розумів, що вона бачила.
– Може, вона просто про щось думала, – припустив я.
– Може й так, але про що? – крикнув дідусь.
Він стиснув кулак, і білки його очей взялися червоною поволокою.
– Хочете заспокійливу таблетку? – запропонував я.
– Ні, не хочу. Я хочу булочку з кардамоном, – вередував дідусь.
– У мене є ще й мамині котлети, – додав я.
– То вже тоді, як будемо на місці, – відповів він. – Збігай-но купи чашку кави й лимонад, Ґоттфрідку. Мерщій!
Словом «лимонад» дідусь угамовував спрагу.
Я купив у пароплавному буфеті «Фанти» – жовтогарячої, як двері машинного відділення.
Я потягував її через трубочку. Дідусь сьорбав каву і примовляв, що давно не пив такої смачної.
І потім ми їли Адамові булочки.
– Чого ви не поговорили з татом? Може, він повіз би вас сюди? – поцікавився я.
– Тікати – веселіше, – пояснив дідусь. – До того ж тато не зрозумів би.
– Вочевидь, ні, – згодився я.
– Ми дуже різні, – сказав він.
– Ми з татом теж, – додав я.
– Ми ніколи не розуміли один одного. Він не любив забивати цвяхи і копатися в землі. Він залюбки спілкувався з твоєю бабунею. А вона залюбки спілкувалася з ним. Вони розмовляли й сміялися. А я ішов надвір і копався в землі.
Я згадав, що дідусь справді часто бував надворі й копався в землі.
– Чи можна любити людину, яка померла? – спитав я.
Дідусь щосили відкусив булочку.
– А тепер просто заткни пельку, шмаркачу!
Я знав, що це означало. Це означало: «Так, можна».
Трохи згодом дідусь поклав свій великий зморшкуватий кулак на мою руку. Він тримав його так, аж поки пароплав минув білий будинок на горі. Будинок, який дідусь мурував своїми руками для себе та бабуні.
Він узяв милиці й підвівся на хиткі ноги. Бо скоро ми мали виходити. Він пильно вдивлявся в будинок.
– Ти бачиш? – спитав він.
Тепер я бачив.
Я дивився дідусевими очима. Бачив бабуню, що стояла на балконі у своєму смугастому фартуху й махала хустинкою, як завжди, коли ми прибували пароплавом.
– Скоро ми там будемо, – сказав я.
Я не знав, наскільки помилявся.
Ми витратили немало часу на те, щоб дістатися від пристані до хвіртки, де висіла табличка «ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ».
Дідусь спирався на милиці, його мовби хилило вперед. Іноді йому доводилося зупинятися, щоб передихнути.
Лишався найгірший відрізок дороги: угору тією кам’янистою стежкою, що вела до будинку.
– Дідусю, любий, може, попросити Матса, щоб підвіз вас мопедом? – став благати я. – Ви сидітимете в причепі.
– Нізащо в світі! – засопів він. – Я не сяду в той чортів причеп! Я здеруся туди своїм ходом!
– Ви знов за своє! – зауважив я. – Будете за чорта покарані пігулкою.
Я дав йому білу пігулку, бо непокоївся через його збільшене серце. Він запив її ковтком пива з пляшки, яку я вийняв із наплічника. І враз повеселів.
– Тепер завиграшки зійдемо на Скелю, – сказав він.
Люди в селищі так і казали: Будинок на Скелі. Бо він стояв на самій маківці гори. Бо на дуже крутій стежці було повно каміння, що скочувалося під ногами вниз. І ще тому, що будівля не була схожа на жоден будинок у цій околиці.
Здавалось, ніби дідусь зводив для бабуні палац.
Збоку стежки він приварив залізне перило. І тепер схопився однією рукою за нього, взявши милицю під пахву другої.
– Скоро дійдемо, – буркнув дідусь.
Підйом зайняв дві години.
– Це все через ці бісові штани, – нарікав він, коли ми прийшли. – Вони геть незручні.