Дідусь мусив довго сидіти на стільці в кухні й відхекуватися.
– Пора тобі братися за діло, – засопів він.
У кухонному ящику лежали дрова, березова кора і хтозна-колишні газети. Я відчинив дверцята, запхнув усе, що там було, у грубу, і воно зайнялося з першої спроби. Навіть не задиміло.
Потім я побіг до колонки й накачав відро води. Качати довелося довго, бо спершу текла дуже іржава вода.
Коли я повернувся, дідусь сидів перед грубою з відчиненою заслінкою і дивився на вогонь.
– Може, зателефонувати татові й попросити його, хай забере нас звідси, дідусю? – спитав я. – Вам, здається, треба лягти в лікарняне ліжко.
Я сказав так, щоб підбадьорити його.
Це подіяло. Він розгнівався.
– А хай тобі чорт! Ти нікому не зателефонуєш! Чуєш? Ти хочеш усе зіпсувати?
Він потряс кулаком у повітрі, ніби то був молоток. Він знов став сам собою.
Я полегшено засміявся.
Дідусь подивився на мене.
– Ти пожартував?
– Ага.
– Це був дурний жарт.
– Мені просто хотілося вас розворушити.
Він усміхнувся. Потім знов обернувся на такого собі начальника машинного відділення усіх на світі кораблів і заходився роздавати накази.
– Візьми в повітці заступ і відро та викопай трохи картоплі, – звелів він. – Ти знаєш де. Бігом!
– Зараз!
Дідусева картопляна грядка, яку він раніше старанно доглядав, тепер уся заросла бур’яном. Тож я побіг на сусідню і викопав там.
Коли я потрусив перед дідусем цинковим відром, воно аж задзвеніло.
– Ось, – показав я.
– Чорт! – скрикнув він. – Зроду не повірив би.
– Ви знов лихословите, – дорікнув я. – Краще беріться чистити картоплю.
Він буркнув. Якось ніби невдоволено. Але насправді просто вдав, що невдоволений. Він помив і почистив картоплю, а я поставив на плиту її варитися. Потім я затопив грубу в їдальні. І вийняв мамині котлети, щоб розігріти на сковороді.
Я накраяв кілька скибок Адамового хліба, спеченого вночі.
А тоді розставив на столі.
– Скоро все буде готове, – мовив я.
– Є ще одне, – дідусь кивнув на костюм. – Я не можу їсти в ньому. Так ніби це не я. Він чужий цьому дому.
Дідусь, проклинаючи на всі заставки святковий костюм, стягнув із себе піджак і камізельку. І скинув штани.
– Біжи знайди мої лахи в шафі. Одна нога тут, друга там!
– Розумію, як ті медсестри в лікарні стомилися від вас, – зітхнув я.
Я щосили вдавав роздратованого. Але ми обоє знали, що це не по-справжньому.
Ми один перед одним ламали комедію – і були на сьомому небі від утіхи.
* * *
І от нарешті дідусь умостився з чільного боку кухонного стола – там, де завжди сидів раніше. Старого фетрового капелюха він повісив на одну з вирізьблених лев’ячих голів на спинці стільця. На дідусеві була смугаста сорочка без коміра, зношена жилетка та буденні штани, які вже своє віджили.
Словом, дідусь був сам собою.
– Смачного, – побажав я.
Дідусь окинув поглядом стіл, щоб пересвідчитися, чи все на місці. Я знав той погляд. Скибки хліба лежали на хлібному тарелі. Масло, другий подарунок від Адама, – там, де звичайно. Картопля парувала в каструлі. А котлети – у глибокій мисці. Відкоркована пляшка пива. Виделки праворуч, ножі – ліворуч.
Навіть бабуня була там, де треба, бо я поставив її дівочу фотографію на звичному місці на столі.
Як я міг знати, що чогось бракує?
– Брусничне варення! – голосно сказав дідусь.
– Що?.. – перепитав я.
– Лишалася ще одна банка в погребі. Я думав про нього відтоді, як потрапив у лікарню. Ану збігай, будь ласка, й подивися, голубчику.
Що сталося? Чого він так люб’язно просив? Мені аж ніяково стало. Проте я вискочив надвір, оббіг будинок і спустився в погріб.
Дідусь мав слушність.
На полиці стояв один-однісінький скляний слоїк. З етикеткою «Брусничне варення». Я впізнав бабусин почерк.
Коли я повернувся до будинку, дідусь довго дивився на ті слова, написані від руки. Потім відкрутив кришку й обережно зняв своїм ножем шар парафіну.
– Ану принеси сюди чайну ложку, – попросив він.
– Може, столову? – уточнив я.
– Коли я прошу чайну ложку, то маю на увазі чайну ложку, – відповів він.
Поївши котлет і картоплі, я опустив ложку в слоїк і хотів набрати собі варення. Але дідусь вихопив із моєї руки ту ложку і зачерпнув його лише краєчком.
А потім стільки ж набрав собі.
– Що таке? – спитав я. – Хіба не можна більше?
– Ні, – відказав він. – Я хочу, щоб цього слоїка вистачило на все життя. Ти їстимеш це варення вкрай ощадливо на десерт. І я теж.
Він зиркнув на бабунину фотографію.
Тоді засунув свій товстий вказівний палець у пащу лева на спинці стільця.
– Не забув, як ти їх розфарбував?
Як я міг таке забути? Дідусь тоді неабияк розлютився. Мені саме виповнилося сім років, і я отримав на день народження коробку кольорової пастелі. Я розмалював пащі на всіх стільцях у темно-червоний колір. Мені здалося, що стало красиво. Але дідусь так не вважав. Він схопив мене за вухо, заходився водити навколо обіднього столу й показував кожну лев’ячу пащу так, щоб я побачив, що вони всі не схожі між собою.
– Пригадуєш, що я казав?
– Так, але скажіть це ще раз.
– Я казав, що вони різні, бо так хотів той, хто їх різьбив. Він присвятив їм свій час. Там є частка його життя. Навіть якщо він уже давно помер, то там він однак зостався. Так само і з цим брусничним варенням. Твоя бабуня збирала ягоди, мила їх, варила, насипала в них до міри цукру, щоб воно було не надто кисле й не надто солодке, перемішувала й наливала в цей слоїк. Вона присвятила йому свій час. І свої думки. Тож у ньому є частка бабуні. Ти розумієш?
– Мабуть.
Я нічого не розумів. А все-таки сказав «мабуть».
У кожнім разі я розумів лиш одне: він мав на увазі, що бабуня якимось чином жила в брусничному варенні.
Я не міг стриматися й засміявся.
– Чого гигочеш?
– Бо ви жодного разу не згадали нечистого, коли розповідали про варення.
– А хай тобі… – почав дідусь.
І тут він таки вилаявся.
* * *
По обіді він сидів на бабуниному стільці біля вікна, де вона звичайно сиділа й дивилася на море. Чи на що там вона дивилася. Ще можна дивитися і на те, що за будинком. На грядку суниць, яка вже не була схожа на грядку суниць. На білий нужник. І на вишню, що родила великі ягоди, від яких щоліта болів живіт.
Тепер там сидів дідусь і силкувався бачити те, що вона бачила.
Принаймні він так сказав.
– Що ви бачите?
– Старе луб’я у фетровому капелюсі, – зітхнув він. – Насправді нема кого любити.
Він сидів і дивився, як заходило сонце – червоне, мов брусничне варення.
– Ходімо вже спати, втікачу, – гукнув він, коли воно сховалося за островом потойбіч моря.